В дозоре (творчество из АТО)

Ночная мгла, на небе звезды,

Луна старушка поднялась,

Все, вроде, тихо… Беспилотник.

Не суетимся – лишь доклад.

"Я - центр. Прием. Оса мигает.

Летит над нами на восток.

Как высоко? Дай посчитаю...

Примерно метров девятьсот." 

Ответ стандартный – маскировка.

Сижу под веткой шалаша

Жалея, что из калаша

Я не достану ни шиша.

Когда б пониже вы летали

Да трассеров рожок-другой

Тогда бы мы посостязались,

БеПеЛеА мой дорогой.

Вдали зарницы заиграли.

Гроза? А может артобстрел?

Ребятам сыпят дождь из стали…

Да чтоб тот путлер околел!

А может все-таки гроза?

Не слышно входов, свистов, воев.

Уж лучше град и дождь в глаза,

Чем град российских гумконвоев.

А дома спят, во сне вздыхая,

Тревожат мысли обо мне…

Да жив, здоров, устал  слегка я.

Когда то ж высплюсь наконец?

Casus belli від Путлера

Спочатку не вірилося, але все збігається в доповіді Валентина Наливайченка про замах на теракт проти літака «Аерофлоту», замість якого поцілили у Малазійський Боінг. Росії Потрібен був Casus belli.

З історичного досвіду знаємо, що в Радянській Росії ніколи занадто не мудрували стосовно приводу для війни. Варто було лише власного бажання і готовності.  Методи створення військово-політичних конфліктів трохи відрізнялися, але більшою частиною були дуже схожі одне на одне.

Один з російських методів - штучне створення у країні-супротивника ситуації двовладдя з подальшим визнанням потрібного собі уряду і наданні йому військової «допомоги», яка по суті  була прямою агресією. Так було розпочато війни проти Української Народної Республіки, Естонської Республіки, Латвійської Республіки у 1918р.

Другий метод, то взагалі нагле введення військ на чужу територію з подальшим поясненням в пресі, чого так було зроблено. Вірменія, Азербайджан і Грузія були окуповані Червоною Армією у 1920-21рр. під приводом присутності там відступаючих білогвардійців.  З Туркестанською і Казахською автономіями у 1918р. політично взагалі не церемонилися, як, власне, з Литвою та Білоруссю – ввели війська, потім проголосили потрібні собі державно-політичні утворення.

Свою співучасть у розв'язуванні ІІ Світової війни Росія, розуміючи, можливі майбутні міжнародні наслідки та нерозуміння народом у середині країни назвало допомогою братнім народам українцям та білорусам, які вже опинилися де-факто на «нічийній» території після «припинення існування Польської держави».

У 1939-40рр території Естонії, Латвії та Бесарабії були окуповані радянськими військами після висунення ультиматумів відповідно Естонській, Латвійській Республікам та Румунії, які внаслідок цього за дуже короткий час «добровільно» увійшли до складу Радянського Союзу.

Більше всього «клопоту» завдала у 1939-40рр Фінляндія, яка ніяк не погоджувалась на висунуті Росією ультиматуми. Довелося Москві вдаватися до створення «справжнього» Casus belli – так званого Майнільского інциденту, який полягав у тому, що Росія здійснила артилерійський обстріл власної прикордонної території, у чому звинуватила Фінляндію. Було оголошено, що внаслідок обстрілу загинуло 4 бійці Червоної Армії, тіл яких ніхто не бачив і навіть прізвища не були названі. Пояснень від фінської сторони в Росії не захотіли слухати. За 4 дні потому без оголошення війни Червона Армія перейшла через кордон на фінську землю. Навіщо потрібно було створювати цей привід для війни? Дії по окупації Фінляндії були Росією попередньо узгоджені з гітлерівською Німеччиною, думка іншого світу Москву тоді мало цікавила і навіть виключення Росії з Ліги Націй за розпочату агресію проти Фінляндії не засмутило Сталіна. Тоді навіщо?  Думається найважливішим фактором, який змушував так діяти московських керманичів було створення іміджу Росії всередині країни, а в майбутньому і на ново окупованій землі, як країни, яка веде виключно справедливі війни і несе тільки благо навколишнім народам.  Щоби показати, що не йдеться ні про яку іноземну окупацію Фінляндії в Кремлі вдалися до вже перевірених засобів.  1 грудня 1939р. у першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Вже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ними «договір про дружбу». Далі ще цікавіше.

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування червоної «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірськострілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко... Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії». Виходить чим міцніше народ проявляє бажання до спротиву російській агресії, тим більше Росія вигадує приводів для надання «допомоги» цьому народу, і створення вигляду що сам цей народ бореться за щасливе майбутнє, звісно у дружбі з російським народом. На щастя, ні маріонетковий уряд, ні фіктивна «фінська» армія Сталіну не знадобились, оскільки у зимовій війні фіни змогли відстояти свою незалежність.

У післявоєнний період введення військ у формально незалежні, а по факту підконтрольні Росії країни східної Європи не надто обтяжувало зовнішньополітичний корпус СРСР. У Німеччині 1953р душили «неонацистів», в Угорщині 1956р – «фашистів», Чехословаччині 1968р – відбивалися від загрози НАТО. В Афганістан у 1979р полізли теж не допустити туди вторгнення НАТО, але ця військова авантюра мала вже дуже серйозні наслідки, як зовнішньополітичні так і внутрішньо економічні і стала однією з причин, які призвели до розвалу Радянської імперії.

Коли Росія розпочала першу Чеченську війну, Єльцин недооцінив важливості проведення попередньої морально-ідеологічної підготовки до такої війни. Як наслідок – війна з малою ефективністю, великими втратами, відсутністю «натхнення» у військових і всього російського суспільства, швидке падіння рейтингу керівництва держави, і ясна річ, без перемоги.

А от коли до справи взявся Путін, відчулась рука справжнього послідовника Іосифа Сталіна.

Вересень 1999 — серія вибухів в житлових будинках в Буйнакську (Дагестан), Москві та Волгодонську в результаті яких загинули 293 людини. Шаміль Басаєв заперечив свою причетність до всіх цих інцидентів. Натомість, з'явилися підозри про причетність до них російських спецслужб. В результаті на при кінці вересня 1999р Росія знов вводить війська до Чечні застосовуючи міцну артилерію та авіацію по суті руйнуючи та знищуючи все на своєму шляху, але дістаючи відчутних військових результатів. Як наслідок, у 2000р Путін очікувано перемагає на президентських виборах.

Серпень 2008р – втручання Російських Збройних Сил у Грузино - Осетинський конфлікт, війна проти набагато слабшої Грузії з наперед очікуваним результатом.

2014р – Україна. Те що ми не такий простий горішок, Путін вже зрозумів. Немає переможної ходи «руского мира» по містам «майбутньої Новоросії», піднята майже з лежачого стану новітня Українська Армія, створена Національна Гвардія, добровольчі батальйони, великий потенціал військово-промислового комплексу, допомога майже цілого світу – вказують як мінімум на тривалу і нелегку для Росії війну. І що в такій ситуації робить Путін? Народ Росії вже налаштований на те, що в Україні багато «нацистів» та «фашистів» які притіняють російськомовне населення і які цього року шляхом «державного перевороту» прийшли до влади. Ситуація штучного двовладдя формально вже створена (уряди ДНР, ЛНР), і російські військові оператори часто акцентують увагу у своїх репортажах, мовляв українські військові прийшли загарбати чужу землю – землю так званої «Новоросії».  Але цієї брехні мало для війни, яку замислив Путін. Потрібна справжня кров безневинних жертв, на кшталт зруйнованих 9-ти поверхівок у 1999р, щоб на хвилі справедливого гніву можна було почати робити замислене і бути впевненим, що російське суспільство підтримає.

І ось вона «велика» задумка в дії. Збити літак з росіянами, які летять на відпочинок до Кіпру з ЗРК українського виробництва, з території максимально наближеної до сил АТО з розрахунком, що уламки літака впадуть на українському боці. Якби це сталося, то збройні сили Росії миттєво з’явилися б в районі падіння літака, а заодно і у всіх прилеглих районах з подальшим нагнітанням істерії «праведного гніву» і «справедливої кари». Я не беруся прогнозувати, як би розвивалися наступні події, але схоже, що навіть доведення у майбутньому нашої непричетності до загибелі літака, та , припустимо, військове втручання США у конфлікт на нашому боці не злякали би Путіна. Схоже тільки він один не боїться можливого початку третьої світової війни. І це страшно. Страшно, що людина наділена такою владою свідомо може кинути планету у прірву.

Але сталося, як сталося. Скоріш за все, екіпаж ЗРК не знав, що в Донецькій області є 2 селища з назвою «Первомайское» (чим, доречи і пояснюється, що перетнувши український кордон у Луганській області, їх бачили у Торезі звідки вони знов рухалися у напрямку Сніжного). У такій «делікатній» справі, навряд чи екіпаж заранє знав, яку ціль має знищити. Тому те, що курс Малазійського Боінгу із північного заходу суттєво відрізнявся від курсу літака «Аерофлоту» (з північного сходу) могло для них нічого не означати. Сталося, що сталося. Замість одних безневинних загинули інші. Повномасштабного російського вторгнення не відбулося, але якщо Путін здатен замислити таке, то він напевно на цьому не зупиниться.

Паралелі сучасності з зимовою війною

 75 років тому розпочалася радянсько-фінська війна, яка увійшла в історію під назвою «зимова війна». Війна, яка стала однією з най ганебніших сторінок в історії Радянського Союзу, продемонструвавши на весь світ агресивну суть зовнішньої політики сталінської влади. Як не дивно, багато в чому риси тієї війни схожі на події нинішньої неоголошеної російсько-української війни.

Радянсько-фінська війна 1939-40 рр.		Російсько-українська війна 2014 -   р.
Війна розпочалася 30.11.1939р. наступом Радянської армії на територію Фінляндії і ніколи не була оголошена.		Війна розпочалася анексією Криму російськими військами і не була оголошена.
Радянська армія наступала під гаслом звільнення фінських робітників та селян від влади поміщиків та капіталістів.		Росія, заперечуючи пряму участь своєї армії у військових діях на території України, виступає з гаслом захисту народу неіснуючої «Новоросії» від влади «фашистів з київської хунти».
У першому ж захопленому Червоною Армією фінському дачному селищі Терійокі був створений маріонетковий «народний уряд» Фінляндії на чолі з Отто Куусіненом.		У захопленому російськими військами парламенті Криму проголошується новий уряд на чолі з Аксьоновим. Пізніше утворюються маріонеткові уряди так званих ДНР і ЛНР.
На базі радянської 106-ї гірсько-стрілецької дивізії була сформована «фінська народна армія», до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні.		На окупованих територіях Криму і Донбасу сформовані  так звані загони ополченія, основою яких стали військові та найманці з Російської Федерації, добре озброєні сучасною російською зброєю.
Московські керманичі заперечували варварські бомбардування житлових кварталів Гельсинки, під час яких у перші ж дні загинули десятки цивільних осіб. Як вони казали, з радянських літаків скидалися кошики з хлібом для голодуючих робітників.		Російські «гуманітарні конвої», які за словами росіян, везли до мешканців Донбасу одежу, їжу та іншу цивільну допомогу, насправді доставляли терористам зброю та підкріплення, а вивозили до Росії обладнання заводів.
В СРСР. Згідно розпорядження Жданова, категорично заборонялося сповіщати рідним загиблих військовослужбовців про загибель їх близьких. Грошові перекази від родичів потрібно було відправляти назад від імені загиблих. У Фінляндії. Згідно наказу Маннергейма, кожного загиблого ховати з військовими почестями по місцю призиву на спеціально виділених для цього на кладовищах ділянках.		В Росії. Повне заперечення владою Росії загибелі своїх військовослужбовців в Україні. Фальсифікація свідоцтв про смерть, з позначенням іншої (не бойової) причини смерті – інсульт, суїцид тощо. Поховання з мінімальною огласкою і переслідуванням журналістів, які проявили до цього зацікавлення. В Україні. Поховання кожного загиблого в ході анти-терористичної операції, як героя з наданням військових почестей та вшануванням місцевою громадою.
За розпочату військову агресію та варварські бомбардування мирних міст Фінляндії світове співтовариство виключило СРСР зі складу Ліги Націй.		За незаконну анексію Криму та розпочату військову агресію проти України, Росія піддалась чисельним санкціям збоку країн – світових лідерів.
Війна не закінчена досі, оскільки Карельський перешийок, окупований СРСР в ході зимової війни, досі знаходиться у володінні Росії, і як показали подальші події ІІ Світової війни, Фінляндія не відмовляється від бажання повернути собі ці території.		Війна не закінчена досі, оскільки залишаються окупованими Росією Крим та частина Донбасу.

Російська комуністична агресія

 Протягом багатьох століть царська Росія проводила агресивну імперську політику прагнучи поглинути усі сусідні території і народи. Всередині імперії національні меншини зазнавали значних утисків у порівнянні з титульною російською нацією. Постійні кроки з русифікації всього населення імперії та придушення національних традицій та культури малих народів не могли викликати симпатії до московської метрополії.  Не дивно, що повалення царизму у лютому 1917 р. спонукало до використання моменту пригніченими націями до власного самовизначення. З приходом у жовтні 1917 року до влади більшовиків імперська політика російських вождів не тільки не припинилася, а стала більш жорсткою, зухвалою і цинічною. До амбіцій Росії як великої держави-регіонального лідера, додалися комуністичні прагнення рознести пожежу пролетарської революції по всьому світу.  Напевно, прагматичні московські керманичі дуже скоро зрозуміли абсурдність мрії про «світову революцію», але як ідеологічне пропагандистське гасло використовували цю ідею дуже довго. Після другої світової війни, намагаючись втримати в покорі окуповані центральноєвропейські країни, у росіян з’явилися нові штампи. Всі, хто намагався скинути радянське ярмо так званих «визволителів» потрапляли у ранг «неофашистів», а всі національні рухи водночас ставали «нацистськими». Таким чином, використання комуністичної ідеології московськими керманичами тільки посилило агресивні дії Росії по відношенню до інших держав та народів.

   Ставлення більшовиків до застосування військової сили у вирішенні  питань зовнішньої політики можна вивести з відомої статті Леніна «Соціалізм і війна». Хоча основною метою написання статті було декларування відношення тодішніх соціалістів до Першої світової війни, але розглянуто в ній чи не повний спектр існуючих на той час типів війн.

     «Ми розуміємо неминучий зв’язок війн з боротьбою класів всередині країни, розуміємо неможливість знищити війни без знищення класів і створення соціалізму,… ми сповна визнаємо законність … громадянських війн, тобто війну пригніченого класу проти гнобителів…». На думку Леніна, допоки існують агресивні капіталістичні держави, війни в світі неминучі, а можливість знищення війн з’явиться лише після встановлення соціалізму у всіх країнах світу задля чого всіляко підтримуються «класові» війни. Забігаючи наперед, можно сказати, що історичний хід подій спростував неможливість війн між країнами, що обрали соціалістичний шлях розвитку. Різне бачення комуністичних ідей та й геополітичні інтереси країн призвели до збройних протистоянь між Китаєм та СРСР, Кампучією та В'єтнамом і навіть війни між Китаєм і В'єтнамом у 1979 році в якій суттєву участь брав і СРСР.   

      Досить двозначно можна трактувати наступну тезу праці: «…Одним із типів війн були війни буржуазно-прогресивного, національно-визвольного характеру. Іншими словами, головним змістом і історичним значенням цих війн було повалення абсолютизму і феодалізму, підрив їх, повалення чужоземного гноблення. Тому то були прогресивні війни, і всі чесні революційні демократи, а також всі соціалісти … співчували успіху тієї країни, яка сприяла поваленню або підриву найнебезпечніших засад феодалізму, абсолютизму і пригноблення інших народів».  З одного боку Ленін вітає національно–визвольну боротьбу, з іншого ж, війна з метою встановлення більш «прогресивного» устрою має отримувати співчуття «усіх демократів і соціалістів світу», і якщо вважати соціалізм більш прогресивним устроєм, ніж капіталізм, тоді виходить соціалісти, яку б агресію не скоїли,  завжди праві. 

      Як треба розуміти теоретичні настанови «вождя пролетаріату», російські більшовики показали на практиці майже одразу після жовтневого перевороту 1917 р.

      Особливість стратегії російських більшовиків полягала в тому, що вони ніколи не збирались приходити до влади демократичним шляхом, їх  не цікавила підтримка більшості населення країни. Вони відверто програвали вибори у загальноросійські Установчі збори, але скориставшись слабкістю Тимчасового уряду здійснили військовий переворот і захопили владу не очікуючи рішення тих зборів. Самі Установчі збори були більшовиками розігнані, після їхньої відмови визнати верховною владою насильницьку Радянську владу.  Ясна річ, що такий крок більшовиків призвів до остаточного розпаду колишньої Російської імперії, оскільки жодна з національних окраїн не бажала мати силоміць нав’язану з центру Росії систему державного устрою. До захоплення влади в Росії більшовики піддавали нещимній критиці імперську політику царського уряду по відношенню до національних окраїн. Як уже згадувалось, Ленін підтримував національно-визвольні війни пригноблених народів та визнавав право націй на самовизначення. Але цей підхід по відношенню до колишніх імперських національних окраїн докорінно змінився коли більшовики самі прийшли до влади.  

Україна 1917-20 рр.

       Представницьким органом влади в Україні була Центральна Рада яка 7 листопада 1917 р. оголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Оскільки Центральна Рада була ніяк не більшовицького, а скоріш соціалістично - національного спрямування, то вона не могла задовольнити уряд Леніна. Згідно ленінської теорії, державний лад, який несли більшовики був найпрогресивнішим, а у класовій війні  пролетаріату проти буржуазії, яка, на думку більшовиків, неминуче мала б розпочатися в Україні, Центральна Рада неодмінно зайняла б «реакційну» позицію. Тобто з більшовицької точки зору силове втручання Росії в Україну було досить обгрунтоване, адже вони намагалися встановити більш «прогресивний» соціальний устрій. Слід зазначити, що на цей час РСДРП(б) не користувалась достатньою підтримкою українського населення. Під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії – 75%. Тому 4 грудня 1917р. Раднарком надіслав ультиматум Центральній Раді в якому заявив, що визнаючи УНР і право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу. Новий склад Центральної Ради більшовики наполягали обрати на всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Але оскільки на скликаному з’їзді рад більшовики були у значній меншості (127 чоловік із 2,5 тисяч депутатів), то переобрання складу Центральної Ради не відбулося.

       В такій ситуації російські більшовики вдалися до заходів, які потім неодноразово використовували в своїй історії готуючи «правові» підстави військового втручання в інші незалежні держави. Вони організували проведення альтернативного з’їзду рад в м. Харкові зібравши на нього лише своїх прихильників (200 делегатів), на якому було проголошено встановлення радянської влади в Україні і створення радянського уряду. Таким чином в Україні була штучно створена ситуація двовладдя, в якій Раднарком Росії прогнозовано визнав саме радянський уряд України і надав йому військову «допомогу» проти Центральної Ради, а по суті розпочав окупацію УНР. Драматичні національно-визвольні змагання в Україні  тривали до кінця 1920 р. а окремі повстанські загони діяли ще декілька років потому, та все ж сили були досить нерівні.

       В «Малій Радянській енциклопедії» 1958-60 рр. з цього приводу коротенько написано: «Російський пролетаріат надав братерську допомогу робітникам і селянам інших народів країни у встановленні Радянської влади, в їх боротьбі проти контрреволюційних урядів і білогвардійських заколотів… 13 листопада 1918 р. у зв’язку з початком революції в Німеччині уряд РРФСР анулювала грабіжницький Брестський мир і надала військову, матеріальну, та моральну підтримку повсталим робітникам і селянам України, Білорусі та Прибалтики у вигнанні з їх теренів німецьких загарбників та білогвардійців.»

Похорони в Києві загиблих під Крутами 1918 р.

      Отак. Були різні  народи однієї країни, яка до 1917 року мала назву Російська імперія, а після 1922 року - Радянський Союз. А між 1917 і 1922 роками російський пролетаріат надавав іншім народам «братерську допомогу» по скиданню їхніх «контрреволюційних» урядів і придушенню «білогвардійських» заколотів. Суть країни залишилась та сама – російська імперська, а назву змінили для замилювання очей.

      А от що казали про встановлення Радянської влади в Україні безпосередні учасники того дійства. Головнокомандувач Східного фронту в Україні, полковник царської армії М. Муравйов наприкінці січня 1918 р. заявив: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всеціло підтримуємо силою цих багнетів". Л. Троцький наприкінці 1920 р. відверто стверджував: "Радянська влада протрималася на Україні до цих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії". Про те саме свідчать і слова X. Раковського, голови маріонеткового Раднаркому України, котрий визнавав, що боротьбу за Україну ведуть виключно російський пролетаріат в Україні й російська радянська влада.

Фінляндія 1917-18 рр.

       Після народження фінляндської держави у 1809 році, їй знадобилось понад сто років, аби домогтися повної незалежності від Російської імперії. Після жовтневого перевороту в Росії Фінляндія не визнала новий більшовицький уряд і 6 грудня 1917 р. сенат, тимчасово виконуючий обов’язки верховної влади в Фінляндії, проголосив її незалежність. 4 січня 1918 р уряд Радянської Росії визнав незалежність Фінляндії. На цей факт тривалий час вказували російські більшовики, як на доказ їхньої послідовної позиції в питанні права нації на самовизначення. Проте вже невдовзі Радянська Росія розв’язала війну, яка для фінів стала війною за свою незалежність і увійшла в історію під назвою "Визвольна війна". 28 січня 1918 року в південній Фінляндії розпочалися збройні сутички між урядовими військами та загонами фінської Червоної гвардії, яку підтримували частини російської сухопутної армії і Балтійського флоту. 

   К.-Г. Маннергейм  у своїх мемуарах писав :"Такий стиль дій (створення штучного двовладдя) загалом був властивий більшовицькій Росії, і до нього росіяни вдавалися не лише у Фінляндії, але й на всіх землях, що раніше входили до складу Російської імперії, зокрема й в Україні. Формально визнавши незалежність Фінляндії, більшовики розіграли комбінацію з організацією комуністичного перевороту в країні. І негайно з різних маргіналів був створений уряд - Рада народних уповноважених. Далі все йшло за планом Леніна: 1 березня 1918 року більшовицька Росія визнала цей "уряд" і підписала договір "для зміцнення дружби і братерства" з "урядом соціалістичної робочої республіки в Фінляндії". За цим договором більшовики передавали Фінляндії все нерухоме майно, розташоване у межах Великого князівства Фінляндського... До того ж російським громадянам у Фінляндії надавалися однакові права з іншими громадянами країни. Цим надалі скористалися російські комуністи, солдати й офіцери російської армії, які вступили до загонів червоних фінів. Так російські більшовики намагалися перетворити незалежність Фінляндії на фарс, як зробили це і в інших "незалежних" радянських республіках."

    Бойові дії ставали все більш широкомасштабними і кровопролитними. Вся південна частина Фінляндії  разом із столицею Гельсинки була під владою червоних. В такій ситуації в лютому 1918 р. уряд Фінляндії звернувся до німецького командування з проханням про військову допомогу. З підписанням Брестського миру російські війська 3 березня  були виведені з Фінляндії, а 5 березня німецькі  війська висадились на Аландських островах. Залишившись без російської підтримки фінська Червона гвардія досить швидко зазнала нещимної поразки. Таким чином Фінляндію було вперше врятовано від насильницької «совєтізації».

           

Естонія 1917-20 рр.

         На протязі 1917 – початку 18 рр. в Естонії, як і на багатьох інших національних окраїнних територіях колишньої імперії, існували паралельні конкуруючі структури влади: Тимчасова Земська Рада та Ревельська Рада робочих і солдатських депутатів. З огляду на наближення німецьких військ 24 лютого 1918 р. Ревельська Рада робочих депутатів залишила місто в якому цього ж дня Комітет порятунку Естонії сформований Земською Радою проголосив незалежну Естонську Республіку. Після поразки Німеччини в Першій Світовій війні та  з початком виводу німецьких військ із Естонії 19 листопаду 1918 р. представники Німеччини підписали з Тимчасовим Естонським урядом договір про передачу останньому всієї повноти влади в країні. Натомість Ревельська Рада робочих депутатів звернулася за підтримкою до уряду Росії. 29 листопаду  1918 року частини радянської  7-ї армії в тому числі і спеціально сформовані червоні естонські полки зайняли Нарву, де в той самий день була проголошена Естляндська Трудова комуна, влада надана Раді Комуни, а Тимчасовий уряд проголошений поза законом. Уряд РРФСР 7 грудня 1918 року визнав «незалежність» власноруч створеної маріонеткової комуни, а 30 грудня надав їй  50-мильйонну позику. Для Естонської республіки почалася надскладна війна за незалежність (1918 -1920 рр.)  в якій вона разом з військовими формуваннями Латвійської республіки отримала перемогу в боротьбі з Російської Червоною армією, а потім і з військами німецького ландесверу, відстоявши таким чином незалежність обох балтійських республік.

Латвія 1917-20 рр.

        Події в Латвії на протязі 1917 – 18 рр. були досить схожі на події в сусідній Естонії. Схоже протистояння Латишської Тимчасової національної  ради та Виконкому Ради робочих, солдатських і безземельних депутатів (Ісколат). Напередодні військової окупації Німеччини 24 грудня  1917 р. (6 січня 1918 р.) в місті Валка Ісколат приймає декрет про самовизначення Латвії і проголошує на її території радянську владу яка реально існувала лише на частині не окупованої німцями території Латвії до лютого 1918 р. По закінченні німецької окупації 18 листопада 1918 р. вже Народною Національною Радою на чолі з Карлісом Ульманісом та Янісом Чаксте була проголошена незалежність Латвійської Республіки. І знову з боку Росії розігрується знайомий сценарій штучного двовладдя. Вже не Республіка Ісколат, а терміново створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд Петра Стучки 17 грудня 1918 р.  проголошує маніфест щодо встановлення радянської влади в Латвії. Слідом за цим російська Червона армія в склад якої входили також червоні латиські стрілці 3 січня 1919 р. входить до Риги, а потім окуповує всю територію Латвії. 13 січня 1919 р. проголошується Латвійська Соціалістична Радянська Республіка – прообраз майбутньої Латвійської РСР з бутафорським суверенітетом. Військові формування Латвійської Республіки тимчасово відійшли на північ, де поєдналися з Естонськими національними формуваннями для продовження спільної боротьби проти російських окупантів. Для Латвійської Республіки починається своя війна за незалежність в якій вона разом з естонською національною армією отримала перемогу.

Литва 1918-19 рр.

       16 лютого 1918 р. в Вільнюсі представництво литовського народу Литовська Тариба проголосило відновлення окремої незалежної Литовської держави, але одразу по виводі німецьких військ з країни в листопаді 1918 р. територія Литви захоплюється російською Червоною армією. Вже в окупованому росіянами Даугавпілсі у грудні 1918 р. Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд Литви проголошує розпуск Тариби, перехід влади до Рад депутатів трудящих та створення Литовської Радянської Республіки. От тільки не довелося Тимчасовому робітничо-селянському уряду просити Росію «звільнити» від ворогів щойно проголошену радянську республіку, оскільки окупація Литви частинами Червоної Армії на той час вже відбулася. Лише влітку 1919 р. литовським національним військовим формуванням вдалося витіснити Червону армію за межі Литви і таким чином відстояти незалежну Литовську державу.  

Білорусь 1917-20 рр.

         Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 р. найвищим органом радянської влади в Білорусі стає Обласний виконавчий комітет Західної області та фронту (Облвиконзах). В той же час представницький всебілоруський орган - Центральна Рада білоруських національних організацій (пізніше - Велика білоруська рада, ВБР) не визнала владу Облвиконзаху, бо розглядала його винятково як фронтовий орган влади. Співробітництво ВБР і Облвиконзаху в справі створення білоруської державності не відбулося. З початком наступу німецьких військ після 18 лютого 1918 року керівництво Облвиконзаху евакуювалося до Смоленська. Владу на теренах Білорусі перебрав на себе Виконком Усебілоруського з'їзду який звернувся до білоруського народу з Першою статутної грамотою. На відміну від керівництва Естонської Земської Ради, яка не вагаючись, ще до приходу німців оголосила 24 лютого 1918 р. незалежність Естонської Республіки, ВБР прийняла рішення і оголосила незалежність Білоруської Народної Республіки (БНР) лише 25 березня 1918 р. в умовах німецької військової окупації.

Цяпер мы, Рада Беларускай Народнай Рэспублікі, скідаем з роднаго краю апошняе ярмо дзяржаунай залежнасьці, якое гвалтам накінулі расійскія цары на наш вольны і нізалежны край.

Ад гэтаго часу Беларуская Народная Рэспубліка абвешчаецца Незалежнай і Вольнай Дзяржавай. Самі народы Беларусі, у асобі свайго Устаноучаго Сойму, пастановяць аб будучых дзяржауных зьвязях Беларусі.

Устауная  грамата Рады Беларускай Народнай Рэспублікі. Дана у Менску-Беларускім 25 сакавіка 1918 году.

         Проголошення незалежності Білорусі мало скоріше символічне значення, оскільки Німеччина не визнала  БНР і розігнала Народний Секретаріат БНР. Немає даних про юридичне визнання БНР і якимись іншими державами, хоча, наприклад, між Українською Народною Республікою і БНР відбувся обмін консульствами. Після відходу німецьких військ у листопаді 1918 р. Російська Червона армія рушила на захід і вже 10 грудня зайняла Мінськ де проголосила відновлення радянської влади. В даному випадку фактом військової окупації незалежної держави БНР  Російський уряд не переймався, оскільки досить спірним було саме попереднє існування такої незалежної держави. Втім,  не надає симпатії Росії їхнє нехтування національними державотворчими прагненнями білорусів, та навіть не нехтування, а свідоме придушення цих прагнень в зародку.

     До честі білорусів треба сказати, що у листопаді-грудні 1920 року в Білорусі розгорілося Слуцьке повстання. Приводом для повстання стали Ризькі мирні домовленості 1920 р., згідно з якими територія Білорусі розділялась між РРФСР і Польщею, а Случчина опинялась на російській території. Польські військовики, які готувалися до відступу, не заважали створенню білоруських загонів, а у листопаді 1920 року польська адміністрація взагалі передала владу Білоруському комітету. 14 листопада 1920 р.  на терміново скликаному З’їзді Случчини була ухвалена резолюція, яка проголошувала владу Білоруської Народної Республіки в Слуцьку і його околицях і висловлювала протест проти більшовицької окупації. Радою Случчини були організовані військові загони, які разом утворили Слуцьку бригаду загальною чисельністю близько 10 тисяч чоловік.  Слуцьке повстання було активно підтримане прибічниками білоруської незалежності по всій країні. 27 листопада 1920 року почалися бої між білоруськими озброєними формуваннями і радянськими військами. Розгортався активний антибільшовицький партизанський опір. До загонів повстанців приєднувалося все більше і більше людей. Заклику Слуцької ради переходити на її сторону послідувала частина солдатів Червоної Армії з числа селян, які не підтримували політику більшовиків. Більшовики були змушені кинути проти повстанців підрозділи, сформовані з латишів і китайців.

     Сили були не рівні, і 31 грудня 1920 року Слуцька бригада з боями відійшла на польську теріторію, де була роззброєна поляками і розпущена.

Польща 1918-20 рр.

Центральна Польща протягом ХІХ, початку ХХ століть належала Російській імперії ще з часів Катеринівських розділів польської території між Австрією, Німеччиною та Росією. Перша світова війна  знов поставила польське питання на міжнародній арені. Як Центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. 11 листопада  1918 р. у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на Польську Військову організацію і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Версальський мирний договір 1919 р., який підбив підсумки Першої світової війни підтвердив визнання незалежної Польської держави і визначив її західні кордони. Знов, як і у випадку з фінами, збоку російсько-більшовицького уряду здійснено «щедрий» жест, хочуть поляки незалежності – будь ласка, це вже потім у 1939 р. роздерши Польську державу разом з Гітлером навпіл Молотов презирливо назве її «потворною дитиною версальського договору».

Чудова нагода повернути польську територію до своєї імперії трапилась більшовикам влітку 1920 р. (принаймні так їм тоді здавалося). Після невдалої спроби союзного польсько-українського війська навесні 1920 р. скинути радянську владу в Україні і Білорусі, Червона Армія перейшла в контрнаступ. Перші успіхи Пілсудського Москва зустріла спокійно. У день захоплення поляками Києва Всеросійський Центральний виконавчий комітет (ВЦВК) звернувся з заявою до робітників, селян і солдатів Польщі, в якій твердив:

       "Не вірте, що Червона Армія несе вам рабство або збирається насильно нав'язати вам комунізм. Розгромивши ваших панів, радянська влада дасть польському народу право влаштовувати своє життя за власним бажанням. Чи захочете ви зберегти у себе сучасний порядок, чи візьмете землю і фабрики у власні руки — це вирішувати вам самім, польським робітникам і селянам".

Хоча радянські війська перебували на своїй території й навіть відступали, ВЦВК вважав за можливе обговорювати питання про те, що понесе Червона Армія в Польщу. Отже, радянське партійно-державне керівництво було цілком переконане в тому, що об'єктивне співвідношення сил на користь Росії рано чи пізно спричиниться до поразки збройних сил Пілсудського. Показовою була сама постановка питання про комуністичні перетворення. Вона свідчила про те, що більшовицький центр розглядав радянсько-польську війну як привід для розгортання світової революції. Автори відозви навіть не замислювалися над аморальністю власних намірів "давати польському народу право" розв'язувати питання внутрішнього життя.

Війська Західного фронту Червоної Армії під командуванням Тухачевського ввійшли у Польщу й почали розвивати наступ на Варшаву. Очолювані Єгоровим війська Південно-Західного фронту повели наступ на Львів. Після вступу Червоної Армії в польські землі у Білостоці утворився Польський ревком у складі Ф. Дзержинського, Ф. Кона, Ю. Мархлевського, Є. Прухняка та Й. Уншліхта, якому було надано всю повноту влади на окупованій території. Ревком випустив маніфест, де проголошувалася необхідність створення Рад, націоналізації фабрик, заводів і шахт, експропріації поміщицьких маєтків і запровадження наймитських комітетів для управління ними. Про передачу землі селянам у власність мови не було. Ще недавно трудящим Польщі пропонувався вибір — чи зберегти в себе існуючий лад, чи обрати шлях експропріації власності. Тепер уже вибору не залишилося.

       13 серпня 1920 року радянські війська оволоділи населеним пунктом за 23 км від Варшави й підійшли до приміської фортеці Модлін. Це були їхні останні успіхи. Польське командування створило шестикратну перевагу сил на напрямку головного удару й перейшло 14 серпня у контрнаступ. Через десять днів основна частина радянських військ вже опинилася за Бугом, у районі Брест-Литовська і Гродно. Четверта армія і дві дивізії П'ятнадцятої армії не змогли пробитися на схід і відступили на територію Німеччини. В останній декаді вересня фронт знову перемістився в район Житомира і Бердичева. Таким чином спроба російських більшовиків на вістрях червоноармійських багнетів вже у 1920 р. роздмухати вогонь світової революції в Європі провалилася.

Азербайджан 1917-20 рр.

         За тиждень після збройного перевороту у Петрограді, 31 жовтня (13 листопада) 1917 року, Бакинська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів оголосила себе місцевим революційним законодавчим органом і ухвалила резолюцію про визнання влади Раднаркому Російської Республіки. Бакінська Рада не була представником усього азербайджанського народу, перебувала під значним впливом більшовиків і влада її  за межі Бакинського повіту фактично не розповсюджувалась. Натомість 12 (25) січня 1918 р., Закавказький комісаріат прийняв рішення про створення Закавказького сейму як законодавчого органу Закавказзя, до складу якого увійшли члени Всеросійських Установчих зборів, що повернулись із Петрограда, обрані від Закавказького виборчого округу, а також представники політичних партій та громадських організацій. Після саморозпуску закавказького сейму члени мусульманської фракції на своєму засіданні ухвалили рішення проголосити незалежність Азербайджану, оголосивши себе Тимчасовою Національною радою Азербайджану. 28 травня була проголошена самостійна Азербайджанська Демократична Республіка (АДР).

     В середині квітня 1920 р., частини 11-ї Червоної Армії , розбивши рештки військ Денікіна, підійшли до північних кордонів Азербайджану. Скориставшись тим, що Азербайджан у зв’язку з загостренням вірмено – азербайджанського конфлікту перекинув практично всі свої війська до Карабаху, 27 квітня 11-а Армія перетнула азербайджанський кордон і, не зустрівши опору, 28 квітня увійшла до Баку де цього ж дня було створено Азербайджанську РСР. АДР припинила своє існування.

Вірменія 1917-20 рр.

      Демократична Республіка Вірменія була проголошена Вірменською національною радою в Закавказзі на території Східної Вірменії 28 травня (10 червня) 1918 року після розпаду Закавказької Демократичної Федеральної Республіки . «У новій ситуації, що виникла з розпадом політичної цілісності Закавказзя і проголошенням незалежності Грузії й Азербайджану, Вірменська національна рада проголошує себе верховною і єдиною владою вірменських повітів». Відновлення вірменської державності стало можливим завдяки тому, що в травні 1918 вірменський народ зумів у ряді боїв (Сардарапатська битва, Каракліська битва, Башапаранська битва 1918 року) завдати поразки турецьким агресорам, запобігти їхньому вторгненню в Араратську долину, врятувати Єреван.

     1 серпня 1918 р. почав свою роботу парламент Республіки Вірменія, що був утворений переважно з членів Тифліської і Єреванської національних рад. У перший склад парламенту входили 45 депутатів. Пізніше, у червні 1919 р., у республіці, на основі прямого і загального виборчого права, був обраний новий склад парламенту з 80 депутатів (від партії Дашнакцутюн — 72, від есерів — 4, безпартійних — 1; три депутати представляли місцеве тюркське населення).

      29 листопада 1920 р. в розпал турецько – вірменської війни частини 11-ї Червоної Армії ввійшли у Вірменію і проголосили утворення Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки.

Грузія 1917-21 рр.

         Грузинська Демократична Республіка була проголошена Національною радою Грузії 26 травня (8 червня) 1918 після розпаду Закавказької Федерації.

         12 січня 1920 року Верховна рада Антанти (Франція, Велика Британія й Італія) визнала де-факто незалежність Грузії та Азербайджану, а у подальшому й Вірменії. Пізніше до цього рішення приєдналась Японія. 7 травня 1920 року у Москві була підписана мирна угода між РРФСР та Грузією, і таким чином РРФСР стала першою великою державою, що визнала Грузинську Демократичну Республіку де-юре та встановила з нею дипломатичні відносини. За її умовами Радянська Росія визнавала незалежність та самостійність Грузії та зобов’язувалась не втручатись до її внутрішніх справ.

          16 лютого 1921 радянські війська перетнули південний кордон Грузії і 25 лютого увійшли до Тифліса. До міста прибув Грузинський ревком, перетворений того ж дня на РНК Грузинської РСР.

          Цікаву оцінку діям Червоної армії в Закавказзі у 1920-21 рр. дає російський історик Дмитро Суворов (не плутати з Віктором Суворовим) у праці «Всі проти всіх» :

         «Як відомо, в 1919–1921 роках 11-а армія  вторглась у незалежні тоді Азербайджан, Вірменію та Грузію, ліквідувавши їхні суверенітети. Привід — присутність там відступаючих з Росії білогвардійців. Хоча у Вірменії їх не було — адже Вірменія не має спільного з Росією кордону. А в Грузії білих роззброїли. Більшовиків не засмутив і той факт, що жодна з закавказьких держав у громадянській війні участі не брала. Суворо кажучи, закавказцям було не до Росії — у них йшли власні міжусобні війни за знайомим сценарієм: Грузія — Абхазія, Вірменія — Азербайджан. Не зупинило Леніна і компанію й те, що при владі у всіх трьох державах були соціалісти. Мусават в Баку і Дашнакцутюн в Єревані — партії лівосоціалістичного спрямування.

         Задля того аби надати справі «законний вигляд і сенс», у всіх трьох державах були зорганізовані комуністичні заколоти — щоб було кому надавати «інтернаціональну допомогу». Але спрацював цей сценарій тільки в Азербайджані, де і червоне вторгнення тому пройшло гладко і майже без втрат. У Вірменії справа не вийшла — комуністичний путч (так зване майське повстання) провалився, і його керівники С. Алавердян, Б. Гарибджанян і С. Мусаелян сплатили життями за цю авантюру. Йти напряму було ризиковано — стійкість вірменських військ у регіоні була добре відома ще з Першої світової війни.

         І більшовики зробили «хід конем» — залучили до акції з ліквідації вірменської незалежності свого союзника — лідера турецьких націоналістів Кемаля Ататюрка. Кемалійські війська, що воювали тоді з Антантою, були озброєні за сприянням Радянської Росії, в їх лавах знаходились десятки червоних інструкторів, начальником штабу у тодішнього турецького головнокомандуючого І. Іненю стояв відомий червоний воєначальник, майбутній герой війни в Іспанії мадяр Мате Залка. Турецький генерал К. Карабекір завдав удару по тилах Вірменії, знищив при цьому більше як півмільйона вірмен, що одразу поставило Вірменію на межу катастрофи. І... надало можливість 11-й армії вступити на вірменську землю в якості «визволителя». В нагороду за сприяння на користь Турції були відторгнуті від Вірменії Карський, Сурмалінський, Ванандський і Араратський райони.

          Що стосується Грузії, то тут обійшлось без фігових листочків — була здійснена пряма агресія, причому грузинські збройні сили здійснювали спротив червоним аж до 1924 року. І ламали більшовики цей спротив засобами найжахливішими: під час так званого очищення від дворянства людей звозили на станції Телаві та Зестафоні і там ... спалювали у вагонах, перед тим іноді розстрілювали з кулеметів, а іноді спалювали живцем. Дворян серед загиблих було не більше десяти відсотків... Одним з керівників цієї акції геноциду був молодий тоді Лаврентій Берія — саме звідси починається його шлях вгору…

          Але все це — факти більш менш відомі. А от — майже невідомі. 17–18 травня 1920 року червона Каспійська флотилія під командою Ф. Раскольникова провела так звану Ензелійську операцію. Зміст її в наступному. В іранському порту Ензелі (на південному березі Каспію) знайшли притулок двадцять три кораблі, на яких евакуювалися з Красноводська білогвардійці і цивільне населення. Місто охороняла 51-а англійська піхотна дивізія. І от до міста підходить червона флотилія, і її командування пред’являє ультиматум: здати місто і кораблі без спротиву. Отримавши відмову, червоні бомбардують Ензелі з моря, висаджують десант, валять англійську піхоту, захоплюють кораблі і примушують англійців і білогвардійців піти з міста. Після чого створюється Персидська Червона армія під командуванням М. Гикало та С. Орджонікідзе; терміново ліпиться Іранська компартія, де вся керівна верхівка навіть не знала персидської мови. Була проголошена Радянська республіка Гілян; нарешті новоспечена Персидська Червона армія спробувала (правда, невдало) штурмувати Тегеран (так звана Мазендаранська операція). .. Чисто у військовому відношенні це одна з найблискучих удач Червоної Армії, але ніколи не афішована, тому що керівники ВКП(б) не могли не розуміти, що геройствували Раскольников і Кожинов на території сусідньої суверенної держави, тобто скоїли, по суті, акт агресії.

         Звісно, більшовики з їх теорією світової революції не надавали великого значення таким «дрібницям», як чужий суверенітет — вони ж не завойовують, а тільки «роздмухують пожежу світову». З цієї точки зору чим Ензелі гірше за Єреван, Тбілісі або, скажімо, Варшаву? Але оскільки Іран в майбутньому залишився суверенним і з ним, так чи інакше, доводилось мати стосунки, згадувати про хвацький ензелійський напад стало якось незручно. До речи, персидські «червоноармійці» покинули Іран лише у 1922 році, попередньо настроївши проти себе майже все місцеве населення.»

Казахстан 1917 -18 рр.

         Завойовницькі війни Росії на півдні центральної Азії в кінці XIX століття сприяли значному припливу російських поселенців у Казахстан. Страждаючи від голоду та переселень, 1916 року казахи взяли участь у центральноазіатському повстанні, направленому проти призову до російської армії, проте це повстання було придушене.

         1917 року після Жовтневого перевороту в Росії Казахська націоналістична партія Алаш-орда проголосила автономію казахського народу. Проте вже у лютому 1918 року російські більшовики перекинувши в Середню Азію із Москви багаточисельні військові формування почали масштабний збройний наступ, в результаті якого в Казахстані було встановлено радянську владу.

Туркменістан 1917-18 рр.

         У відповідь на створення  в Ташкенті Раднаркому у Коканді був скликаний IV Надзвичайний крайовий загальномусульманський з’їзд, на який зібралося коло 200 делегатів. 27 листопада на з’їзді Туркестан був проголошений "територіально автономним в єднанні з федеративною демократичною Російською республікою" (схожу позицію в цей час зайняла і Українська Центральна Рада проголосивши ІІІ Універсал). Але усі сподівання на те, що більшовицька Росія стане демократичною федерацією розвіялись після розгону в Петрограді Установчих Зборів. Туркестанська  або Кокандська автономія існувала з 27 листопаду 1917 р. до 18 лютого 1918 р. на території сучасних Узбекистану, Казахстану та Киргизстану, в межах Туркестанського генерал-губернаторства. Уряд Туркестанської автономії очолювали Мухамеджан Тинишпаєв і Мустафа Шокай.

         В січні 1918 р. у відповідь на пред’явлений росіянами ультиматум Мустафа Шокай відмовився визнати владу Рад. Для ліквідації «самопроголошеної» Туркестанської автономії із Москви до Ташкенту прибули 11 ешелонів з військами та артилерією. З 6 по 9 лютого 1918 р. проходили вуличні бої, зі значними жертвами та руйнуваннями в яких загинуло більше 10 тисяч цивільного населення . Ця операція замість достатньо лояльного до Росії Туркестанського уряду, фактично на довгі десятиліття ліквідувала довіру місцевого населення до російської революції, центральної та місцевої  Радянської влади. Відповіддю  на ліквідацію Туркменської автономії став потужний національно-визвольний партизанський рух, відомий в радянській історіографії, як басмачество, ліквідоване Радянською владою лише у 30-і роки.

- - -

        Таким чином можна стверджувати, що на момент проголошення у грудні 1922 р. так званого Радянського Союзу, а по суті нового образу Російської Імперії, в усіх республіках, які «добровільно» підписали з Росією союзний договір і увійшли до складу нової держави (в Україні, Білорусі та Закавказькій республіці) радянська влада була встановлена шляхом зовнішньої російської військової інтервенції. Місцеві червоні національні загони використовувалися більшою мірою в якості політичної ширми, спираючись на яку московські більшовицькі керманичі намагались стверджувати, що радянська влада в республіках була встановлена в результаті внутрішньої громадянської війни. Усі вибори до будь яких органів влади проведені більшовиками після розгону Всеросійських установчих зборів проводились під шаленим тиском і під диктатом існуючої влади, а сама влада у республіках була насаджена Москвою і жорстко їй підпорядкована. В майбутньому вибори у Радянському Союзі перетворились на фарс, коли, розуміючи безглуздість народовладдя по-більшовицьки, величезна кількість людей перестали ходити на вибори, а влада все одно доповідала, що у виборах взяли участь 99,9 % виборців.  Власне, така сама доля чекала і наступних «добровільних» членів цього союзу – республіки Балтії і Молдову. Що стосується середньоазійських республік, то вони з 1918 р. вже були у складі РРФСР і їхнє входження у СРСР у ранзі союзних республік було просто адміністративно-територіальною реформою.

       Панування радянської влади вже в перші роки проявило свою антилюдську суть. Широко провадилось фізичне знищення всіх інакодумців, переслідування інтелігенції, свавілля ВЧК, продрозкладка, зубожіння селянства яке призвело до перших радянських голодоморів (Казахстан 1919 -22 рр., Україна 1921 -23 рр.). Трохи пізніше почалося гоніння на національну інтелігенцію, повальне впровадження російської мови, загальне знищення культурних і релігійних цінностей. І на фоні всіх цих (зло)дійств, як результат перемоги радянської влади, як велике досягнення трудового народу декларується утворення Радянського Союзу.     

       Текст Декларації про створення СРСР містить багато зухвалої  брехні, хоча брехня для більшовиків стала перевіреним і надійним засобом керування країною та мовою спілкування із зовнішнім світом. Знаючи таку особливість комуністів, неважко зрозуміти, що у останньому абзаці декларації йдеться про наступні агресивні наміри російських більшовиків аж до панування над усім світом.     

ВИТЯГ З

ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО СТВОРЕННЯ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

30 грудня 1922 р.

…

Там, у таборі капіталізму - національна ворожнеча та нерівність, колоніальне рабство і шовінізм, національне пригнічення і погроми, імперіалістичні звірства та війни.

Тут, у таборі соціалізму - взаємна довіра та мир, національна свобода і рівність, мирне співмешкання та братерська співпраця народів.

…

Тільки в таборі Рад, тільки в умовах диктатури пролетаріату, що з’єднала навколо себе більшість населення, виявилось можливим знищити в корні національне пригнічення, створити умови взаємної довіри та закласти засади братерської співпраці народів.

…

Воля народів радянських республік, які зібралися нещодавно на з’їзди своїх Рад і одностайно прийняли рішення про утворення "Союзу Радянських Соціалістичних Республік", стає надійною запорукою в тому, що Союз цей є добровільним об’єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечено право вільного виходу із Союзу, що доступ у Союз є відкритий всім соціалістичним радянським республікам, як існуючим, так і маючим виникнути в майбутньому, що нова союзна держава є  достойним завершенням закладених ще в жовтні 1917 року засад мирного співіснування та братерської співпраці народів, що воно стане вірним оплотом проти світового капіталізму та новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку.

---

 

       Період після закінчення Першої світової та Громадянської війни центральний Російський уряд використав під знаком підготовки до наступної світової пожежі. Проголошені радянські республіки в європейських країнах у 1919 р. без військової «допомоги» російської Червоної Армії швидко зазнавали поразки (Угорська Радянська Республіка, Словацька Радянська Республіка). Проте, спроби більшовиків військовим втручанням підбурити пролетарські революції в Фінляндії, країнах Балтії, Польщі, Персії у 1918 – 20 рр. зазнали невдач. Висновок з цього був зроблений такий: невистачило могутності Червоної армії, хоча вже в 1919 р її чисельність досягла 3 млн., а наприкінці 1920 р -5,5 млн. вояків. Задля технічного оснащення армії в радянській країні була максимально пришвидшена індустріалізація, гроші викачувалися із села, яке було примусово колективізовано і зазнало ще страшніший період голодомору 1932 – 1933 рр. в Казахстані і в Україні. Але масове знищення селян не лякало радянських керівників, оскільки село,  по-перше, становило основу незалежних від радянської влади власників, а по-друге, було опорою ненависних більшовикам національних рухів.  Вже в середині тридцятих років Червона Армія по показниках чисельності та технічного забезпечення була наймогутнішою в світі. Масові сталінські репресії командного складу армії 1937 – 38 рр. дещо знизили боєздатність армії, але могутність її підірвати не могли.

        Друга світова війна потрібна була Радянській Росії, оскільки тільки в умовах війни вважалося можливим подальше просування російсько – комуністичної експансії. 19 серпня 1939 р. напередодні підписання пакту з Німеччиною на таємній нараді Сталін заявив: "Досвід  двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, міцний настільки, щоби більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни". Далі теж цікаве сталінське міркування : "Якщо ми заключимо договір про взаємодопомогу з Францією і Англією, то Німеччина відмовиться від Польщі і почне шукати "модус вівенді" з західними державами. Війна буде відвернута, але в подальшому події можуть прийняти небезпечний характер для СРСР. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про заключення з нею пакта про ненапад, вона, звісно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії в цю війну стане невідворотним. В цих умовах у нас буде багато шансів залишитися в стороні від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну". І далі робиться такий висновок, що  виникнення війни в Європі відкриває перед СРСР широке поле діяльності для розвитку мирової революції. Тому в інтересах СРСР — Батьківщини трудящих, аби війна розпочалася між Рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Потрібно зробити все, щоби ця війна продовжувалася яко мога довше з метою виснаження двох сторін. Саме з цієї причини ми повинні зголоситися на підписання пакту, запропонованого Німеччиною, і працювати над тим, аби ця війна, проголошена одного разу, тривала яко мога довше.           

        "Більшовицьку місію Червона Армія буде вважати виконаною, коли ми будемо володіти земною кулею," - це вже фраза із промови начальника Політуправління Червоної армії Яна Гамарника на активі Наркомату оборони 15 березня 1937 року. Але виступити в ролі прямого агресора і самим розпочати війну московські керманичі наважились би лише за умови, що їхня армія міцніша за весь інший світ разом взятий. Краще було б, якби в ролі агресора виставити когось іншого. Майже так воно і сталося. Серед сучасних істориків існують думки, що Гітлера штучно «вирощував» Сталін в якості майбутнього світового «агресора», тільки не вгледів, як «штучний агресор» перетворився в небезпечну загрозу для нього самого. Так чи інакше, але факти говорять про наступне:

1.     Друга Світова війна була розпочата за письмової згоди Росії і Німеччини (Пакт Молотова –Ріббентропа 1939 р.) 

2.     Безпосередні військові дії у Другій Світовій війні розпочали Німеччина і Росія проти Польщі. Перехід польських кордонів Червоною армією за 16 днів потому, як це зробили вояки вермахту був лише політичною хитрістю Сталіна. Це дозволило йому в майбутньому єдиним агресором виставити Німеччину.

3.     Подальші військові дії Червоної армії у 1939 – 40 рр.  (Радянсько-фінська війна, окупація Естонії, Латвії, Литви, Бессарабії) були втіленням в життя попередніх домовленостей з Гітлером.    

 

        А ось  в якому вигляді хотіли представити радянські керівники події, що відбувалися у 1939 році:

Із доповіді Голови Ради Народних Комісарів  В. М. Молотова на засіданні Верховної Ради Союзу РСР 31 жовтня 1939 року.

«…Правлячі кола Польщі немало хизувалися  «міцністю» своєї держави та «потужністю» своєї армії. Втім виявилося достатньо короткого удару по Польщі з боку спершу німецької армії, а потім – Червоної армії, щоб нічого не лишилося від цього потворного дитиня Версальського договору…

… Треба визнати, що велика війна, яка спалахнула в Європі внесла докорінні зміни у всю міжнародну обстановку. Ця війна почалася між Німеччиною та Польщею і перетворилась на війну між Німеччиною, з одного боку, Англією та Францією, з іншого боку. У зв’язку з цими важливими змінами міжнародної обстановки деякі старі формули, якими ми користувались ще недавно і до яких так звикли, явно застаріли і тепер непридатні. Треба собі це усвідомити, аби уникнути грубих помилок в оцінці нового політичного положення, що склалося в Європі. Відомо, наприклад, що за останні декілька місяців такі поняття, як «агресія», «агресор», отримали новий конкретний зміст, новий сенс. Неважко здогадатись, що зараз ми не можемо користуватись цими поняттями в тому розумінні, як, скажімо, 3-4 місяці тому. Зараз, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, яка прагне найскорішого закінчення війни, а Англія та Франція, які ще вчора боролися проти агресії, тепер стоять за продовження війни і проти підписання миру. Ролі, як бачите, міняються.

Намагання англійського і французького урядів виправдати цю нову позицію наданими Польщі зобов’язаннями, вочевидь непереконливі. Про відновлення старої Польщі не може бути і мови. Тому немає сенсу продовження цієї війни під прапором відновлення колишньої Польської держави. Розуміючи це, уряди Англії і Франції, тим не менш, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нового виправдання для продовження війни проти Німеччини.

… Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це — справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», яка прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократію»…

Після цього судіть самі, змінився чи не змінився за останній період зміст таких понять, як «агресія», «агресор»? Неважко побачити, що вживання цих слів у старому значенні, тобто як це було до останнього рішучого повороту у політичних відносинах між Радянським Союзом та Німеччиною і до початку великої імперіалістичної війни в Європі, може народжувати тільки плутанину в головах і неодмінно буде штовхати до помилкових висновків. Аби цього не сталося, ми не повинні допускати некритичного ставлення до тих старих понять, які непридатні в новій міжнародній обстановці …»

---

Як і у  більшості комуно-радянських документів, казуїстична мова цієї доповіді потребує пояснення людською мовою. А сказано тут буквально наступне:

-         Німеччина, а тим більш Радянський Союз не є агресорами. При цьому Німеччина після нападу на Польщу всіляко виставляється ледь не у вигляді постраждалої сторони, оскільки Англія і Франція не підписують з нею мир. 

-         Якщо треба буде знайти винуватця у роздмухуванні нової великої війни, то на цю роль добре підходять Англія з Францією.

-         Після встановлення дружніх відносин між Німеччиною та Радянським Союзом краще не дискутувати про те, хто є «агресором», бо можна прийти до «помилкових висновків». (Це вже, мабуть, дружнє попередження занадто завзятим комуністичним агітаторам).

       Ще один аспект, пов’язаний з окупацією Радянською армією Західної України та Західної Білорусі у вересні 1939 р. – це так зване «визволення» мільйонів українців та білорусів від польського ярма. В тій же доповіді 31 жовтня 1939 р. Молотов з цього приводу сказав наступне:

       «Не треба доводити, що в годину повного розпаду Польської держави наш уряд повинен був простягнути руку допомоги братам-українцям та братам-білорусам, які мешкають на території Західної України та Західної Білорусі. Він так і  зробив… Територія Західної України разом з територією Західної Білорусі, яка перейшла до нас складає 196 тисяч квадратних кілометрів, а її населення - біля 13 мільйонів чоловік, із яких українців — більше 7 мільйонів, білорусів — більше 3 мільйонів, поляків — більше 1 мільйона, євреїв — більше 1 мільйону…».

        А ось що писала газета "Правда" 18 вересня 1939 р. Гітлер прийшов у 

Польщу «…Щоб розширити життєвий простір для німців", а Молотов – з

 іншою метою: "Щоби визволити польський народ від нещасливої  війни, в

 яку він був втягнутий нерозумними керівниками, і дати йому можливість

 зажити  мирним  життям". Сам Сталін висловився більш відверто,

 охарактеризувавши Польщу як фашистську (!) державу, яка пригнічує інші

 народи, Сталін заявив, що "...знищення цієї держави в нинішніх умовах

 значило б  однією буржуазною фашистською державою менше! Що

 поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми розповсюдили

 соціалістичну систему на нові території та населення».

        Що то було за звільнення від польського ярма, що то за захист від війни та що то за соціалістична система дуже скоро стало зрозуміло «братам-західнякам» українцям та білорусам. Достатньо сказати, що протягом 1940  – початку 1941 рр. органами НКВД було репресовано майже 10 відсотків місцевого населення.

       Цікаво ось що, 30 липня 1941 р., в розпал військової катастрофи Червоної армії на початку німецького нападу, в Лондоні в присутності Черчилля підписується угода про відновлення дипломатичних відносин між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні (більш відома як «договір Майського-Сікорського»). Відновлюючи припинені 17 вересня 1939 р. в односторонньому порядку дипломатичні відносини, Радянський уряд визнавав, що радянсько-німецькі договори 1939 р. втратили силу в частині територіальних змін у Польщі. Тобто, непотрібні більше «старшому братові»  росіянину меньші брати-західнякі українці з білорусами. Живіть там під польсько – німецькою окупацією як хочете, ви вже не радянські громадяни. Військово - політичний момент потребує пожертвувати вами заради прихильності англійського та польського урядів. Отож, ні про яку російську братерську допомогу в ті роки не йшлося, голий цинізм і відверта брехня.

Польща. Вересень 1939 р.

     Перехід польського кордону Червоною Армією 17 вересня 1939 р. був не просто актом привласнення «нічийної території», яка нібито стала такою після припинення існування Польської держави. Це були справжні військові дії Червоної Армії проти польської армії на боці гітлерівської Німеччини. 

     О 5-00 17 вересня 1939 року передові штурмові загони Червоної Армії перетнули кордон та розгромили польську прикордонну охорону. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. В ніч з 17 на 18 вересня радянські війська взяли Тернопіль, впродовж 18-19 вересня — Озерну, Сокаль, Броди, Бібку, Рогатин, і 19 вересня підійшли до Львова. Тут Червона армія зустрілась з частинами вермахту, які впродовж майже тижня блокували в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району. Червона армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів. 22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано. Після низки дипломатичних перемовин і відповідного остаточного узгодження демаркаційної лінії, німецькі війська почали передавати СРСР раніше захоплені ними українські та білоруські міста. Так 22 вересня Червоній Армії було передано місто Стрий, 24 вересня — Дрогобич. 22 вересня під час передачі радянській адміністрації білоруського міста Брест був проведений спільний військовий парад частин вермахту і Червоної Армії.

Спільний парад вермахту та Червоної Армії. 22 вересня 1939 р. Брест

       В подальшому радянські війська вели бойові дії з окремими польськими загонами, які намагалися пробитися до кордонів Румунії та Угорщини. Ці операції Червона армія також нерідко проводила у взаємодії з частинами вермахту. Наприклад, 27-28 вересня в районі Журавинець радянські війська спільно з німцями розбили 4-х тисячну кінну групу польських військ під орудою генералів Владислава Андерса та Константина Плісовського, що саме намагалася перейти кордон з Угорщиною.

---

        Після Польщі настала черга країн Балтії та Фінляндії. Ці країни у 1918 р. зуміли відстояти свою незалежність від комуно – російської військової агресії, тому цього разу Москва підійшла до справи більш ретельно підготовленою. У 1918 р прибалтам допомогли німці - тепер у 1939 р. пакт Молотова-Ріббентропа зв’язував німцям руки і залишав Естонію, Латвію, Литву без їхньої допомоги. У 1919 р. прибалтам допомогла англійська ескадра, а після початку другої світової війни німецький флот блокував прохід англійцям у Балтійське море. Цього разу у балтійських країн не було шансів проти Червоної армії. Можна було ще красиво загинути, але уряди Естонії, Латвії, Литви, мабуть, вирішили за краще зберегти нації. У військовому відношенні країни Балтії були більш вразливими, ніж Фінляндія, яка мала складні для ведення бойових дій природні умови Лапландії, міцну лінію оборони Маннергейма, і договір з Естонією на використання берегових артилерійських батарей в боротьбі проти Російського Балтійського флоту. Тож росіяни розпочали з менш захищених.

Естонія, Латвія, Литва . 1939 р.

         24 вересня 1939 р. на запрошення уряду СРСР до Москви прибув міністр закордонних справ Естонії К. Сельтер. Молотов висунув ультимативну вимогу щодо заключення пакту про «взаємодопомогу», який також «забезпечував би Радянському Союзу право мати на території Естонії опорні пункти або бази для флоту та авіації». Молотов заявив, що Радянському Союзу для зміцнення безпеки необхідний вихід до Балтійського моря: «Якщо Ви не побажаєте підписати з нами пакт про взаємодопомогу, то нам доведеться використовувати для гарантування власної безпеки інші шляхи, можливо, більш суворі». В умовах, коли Англія та Франція не в змозі були надати допомогу Естонії, а Німеччина порадила прийняти радянську пропозицію, естонський уряд пішов на переговори в Москві, в результаті яких 28 вересня був заключенний Пакт про взаємодопомогу, який передбачав розташування на території Естонії радянських військових баз і 25-тисячного радянського контингенту. Таким чином були нейтралізовані естонські берегові батареї, естонські літовища використовувала радянська авіація у війні з Фінляндією, а в самій Естонії були підготовлені умови для силової зміни влади. 

         2 жовтня 1939 р. в Кремлі починаються радянсько-латвійські переговори про розташування на території Латвії окремих радянських гарнізонів.

         5 жовтня 1939 р.  В.Молотов та В.Мунтерс підписують Договір про взаємодопомогу між СРСР та Латвією терміном на 10 років.

         23 жовтня.1939 р. до Лієпає прибувають кораблі радянського Балтійського флоту.

         29 жовтня 1939 р. на станцію Зілупе прибуває перший ешелон радянських військ. Згідно домовленості в Латвії були розташовані 21 559 вояків.

        18 вересня 1939 р. м. Вільно зайняла Червона Армія «звільнивши» його від поляків. За місяць, згідно Договору про передачу Литовській Республіці міста Вільно та Віленської області, а також взаємодопомоги між Радянським Союзом та Литвою від 10 жовтня 1939 року у Литві була розміщена «суворо обмежена кількість радянських наземних та повітряних військових сил».

     Чергова порція брехні із промови В.М. Молотова на Сесії Верховної Ради 31 жовтня 1939 р.:

     «Особливий характер вказаних пактів про взаємодопомогу зовсім не означає якогось втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії і Литви, як це намагаються зобразити деякі закордонні часописи. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету країн, що його підписали і принцип невтручання у справи іншої держави. Ці пакти виходять із взаємної поваги державної, соціальної та економічної структури іншої сторони і повинні укріпити основу мирного, добросусідського співробітництва між нашими народами. Ми стоїмо за чесне і пунктуальне проведення в життя заключених пактів на умовах повної взаємності та заявляємо, що базікання про "радянізацію" Прибалтійських країн вигідне тільки нашим загальним ворогам і всіляким антирадянським провокаторам.»

      До так званого «добровільного» входження країн Балтії до складу СРСР залишалось менше 9 місяців.

Фінляндія. 1939 – 1940 рр.

        У 1934 р. між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років - багато фінів розглядали її як вагому гарантію миру, втім Сталін дивився на речі інакше. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія відносилася до радянської "сфери впливу", відносини між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною у 1939 знищили Польську державу та СРСР розмістив свої військові контингенти у країнах Прибалтики. У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні.

        Політичні пропозиції Росії щодо угоди про військову «взаємодопомогу» Фінляндія твердо відхиляла. Не погодилися фіни і на «обмін» територій Карельського перешийка і півострова Ханко на частину Карелії. Тоді росіяни інсценували так званий Майнільский інцидент.

       Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: "давайте почнемо сьогодні" - і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий "Майнільский інцидент": 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев'ятеро радянських військовослужбовців. Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок звідки вони лунали було занотовано, зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв'язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад. 29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

        Основного удару Червона Армія завдала з двох напрямків - 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та під Ленінградом. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

        І знову трюк з двовладдям у виконанні радянських керманичів. 1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Вже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ними «договір про дружбу». Цю подію широко освітлювали радянські центральні газети у листопаді-грудні 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною.

        В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування червоної «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірськострілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко... Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

       Три місяці фіни героїчно протистояли шаленим атакам Червоної армії. Але в лютому 1940 р. Червона армія нарешті налагодивши взаємодію авіації, важкої артилерії, танкових підрозділів і піхоти шляхом руйнування одного за одним фінських опорних пунктів на Карельському перешийку зайняла місто Вііпурі. До Гельсинки залишалося зовсім трохи. Але на цей час фінський уряд вже мав принципові домовленості з урядами Франції та Великобританії про військову допомогу, до Фінляндії з усієї Європи прибували загони добровольців (були там і українські добровольці), військова агресія Росії отримала всесвітній розголос. В таких умовах Сталін пішов на мирні переговори з фінами.

Січень 1940-го. Дорога на Раате, розбита радянська техніка

       12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ханко. До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії. Та не дивлячись на територіальні втрати, головним результатом цієї війни для Фінляндії було збереження своєї незалежності.

Естонія, Латвія, Литва. 1940 р.

ПРО ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ УРЯДУ. ІЗ ДОПОВІДІ В.М. МОЛОТОВА НА ЗАСІДАННІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР 29 БЕРЕЗНЯ 1940 РОКУ

…Заключення мирного договору з Фінляндією завершує виконання завдання, яке було поставлене в минулому році по забезпеченню безпеки Радянського Союзу з боку Балтійського моря. Цей договір є необхідним доповненням до трьох угод про взаємодопомогу, підписаних з Естонією, Латвією і Литвою… Всупереч залякуванням, якими займались ворожі Радянському Союзу імперіалістичні кола, державна незалежність та самостійність політики в цих країнах ні в чому не постраждали, а хазяйські відносини з Радянським Союзом почали істотно збільшуватися. Виконання договорів з Естонією, Латвією та Литвою проходить задовільно и складає передумови для подальшого покращення відносин між Радянським Союзом і цими державами.

- - -

16.06.1940 О 14.00 В.Молотов запросив посла Латвії Ф.Коциньша, а об 14.30 посла Естонії А.Рея і вручив їм радянські ультиматуми, в яких негативно оцінювалась діяльність Балтійської Антанти і містилась вимога сформувати прорадянські уряди, дозволити розміщення додаткових військ Червоної Армії. Термін ультиматумів збігав для Латвії о 23.00, а для Естонії о 24.00 16 червня.

16.06.1940 О 19:45 посол Латвії в СРСР Ф.Коциньш повідомив В.Молотову про згоду свого уряду задовольнити радянські вимоги. Президент Естонії Пятс також прийняв ультиматум. О 22:40 Молотов повідомив, що в Ригу направлений заступник голови РНК СРСР А.Вишинський.

17.06.1940 О 10:20 радянські війська перейшли латвійський кордон.

17.06.1940 в Таллінн увійшли радянські війська; одночасно на рейді стали кораблі Балтійського флоту і був висаджений морський десант. Радянською військовою владою були заборонені народні зборища, зібрання, фотографування під відкритим небом; у населення протягом 24 годин була вилучена зброя. Уповноважений ЦК ВКП(б) по Естонії Жданов 21 червня задиктував Пятсу склад нового кабінету на чолі з поетом Йоханнесом Варесом (Барбарусом), який дотримувався лівих поглядів і який невдовзі вступив в компартію. Фактично керівництво країною відбувалось  посольством СРСР. Із Ленінграду до Таллінну прибув НКВС. Почалися арешти і депортації громадян Естонської Республіки, в тому числі активно налаштованих проти радянського режиму. Після цього Жданов розпорядився в дев’ятиденний термін провести вибори до Рійгікогу. Наказом Пятса від 5 липня позачергові вибори до Рійгікогу були призначені на 14 липня 1940 року.

     На виборах, які відбулися 14 липня у всіх трьох державах, перемогу отримали прокомуністичні Блоки (Союзи) трудового народу — єдині виборчі списки, які були допущені до виборів. Наново сформовані парламенти вже 21—22 липня проголосили створення Естонської РСР, Латвійської РСР і Литовської РСР та прийняли Декларації про входження до СРСР.

Звернення посла Литовської Республіки К.Скирпи до міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа.

Берлін, 21 липня. 

Пане імперський міністр!

Маю честь привернути Вашу увагу до наступного:

Як відомо, 14 липня 1940 р. Союз Радянських Соціалістичних Республік під необгрунтованим і невиправданим приводом пред’явив Литві ультиматум, в якому вимагалося:

щоб конституційний уряд Литви пішов у відставку;

щоб міністр внутрішніх справ і начальник політичної поліції були передані до суду без пред’явлення їм якихось звинувачень, заснованих на законі; і

 щоби був наданий вільний і необмежений прохід у Литву радянських військових частин.

Наступного дня російська Червона Армія, атакувала литовських прикордонників, перетнула литовський кордон та окупувала всю Литву. На додаток до цього був сформований маріонетковий уряд, нав’язаний нам високопоставленими радянськими офіційними особами, які були прислані із Москви, а вся адміністрація поставлена під контроль уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Для того, аби остаточно включити Литву в Союз Радянських Соціалістичних Республік, нам було наказано провести 14 липня вибори до сейму (парламенту), в результаті чого була здійснена найвеличніша  фальсифікація волі литовського народу.

Для того, аби знищити прояви будь-якої незгоди, ще до виборів були заборонені всі клуби і організації, на литовську пресу був накладений арешт, її редактори силоміць зміщені, а більш менш впливові в суспільному житті особи заарештовані. Люди, яких ми раніше вважали відкритими ворогами Литовської держави, були призначені в урядові установи, зокрема в державну політичну поліцію.

Комуністична партія стала єдиною політичною організацією, якій було дозволено функціонувати легально. І вона після цього зробила вирішальний вплив на заплановані вибори. Був дозволений лише один список кандидатів, а саме той, який задовольняв комуністичну партію.

Щоби змусити всіх до обов’язкової участі у виборах, тих, хто не бажав голосувати, погрожували оголосити ворогами народу, а особиста участь в виборах суворо перевірялася.

Очевидно, що сейм, обраний за таких умов, — лише сліпе знаряддя в руках комуністичної партії і тим самим — уряду СРСР. Сьогодні, 21 липня 1940 р., сейм прийняв резолюцію про застосування всередині країни радянської системи і про входження Литви до Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Всі ці акції уряду СРСР є кричущим порушенням всіх договорів, заключених між Литовською республікою і СРСР, зокрема:

Мирного договору від 12 липня 1920 р., згідно якого СРСР, як наступник колишньої Російської імперії, повністю визнав незалежність та суверенітет Литви і за яким він назавжди відмовився від усіх прав на володіння Литвою, які Росія мала раніше;

Пакта про ненапад від 22 вересня 1926 р. і його пролонгації від 6 травня 1931 р. і 3 квітня 1934 р. За цим пактом Радянський Союз зобов’язувався поважати за будь яких обставин суверенітет Литви, а також її цілісність і недоторканість і утримуватись від будь-яких насильницьких дій;

Пакта про взаємодопомогу від 10 жовтня 1939 р., згідно якому уряд СРСР повторно дає Литві урочисті гарантії не порушувати жодним чином суверенітету Литовської держави, рівно як і її внутрішнього улаштування.

З погляду усіх цих обставин я, як посланник, призначений конституційними установами Литовської республіки і акредитований при Германській імперії, змушений висловити офіційний і самий рішучий протест проти агресії у відношенні моєї країни і позбавлення Литви Союзом Радянських Соціалістичних республік її суверенітету і національної незалежності і заявити, що, оскільки вищезгадана резолюція була сейму нав’язана російською окупаційною владою, вона є ні чим іншим, як вкрай обурливою фальсифікацією волі литовського народу і грубо протирічить Конституції та інтересам Литовської держави, а також праву націй на вільне самовизначення і тому ні в якому разі не може бути визнана законною.

К. Скирпа, надзвичайний і повноважний посол Литви.

---

      Маршал Радянського Союзу С.К. Тимошенко:  "В  Литві,  Латвії,

Естонії знищена ненависна для трудящих   влада   поміщиків і капіталістів.

 Радянський Союз значно виріс і просунув свої кордони на захід.

 Капіталістичному світу довелося потіснитися і поступитися. Але не нам -

 бійцям Червоної Армії зазнаватися і заспокоюватися  на досягнутому!"

 (Наказ Народного Комісара оборони N 400, 7 листопада 1940 р.).

Бессарабія та Буковина 1940 р.

       В середині XIV століття Бессарабія входила до складу Молдавського 

князівства, тоді ж її територія була заселена молдавськими племенами, які і 

 складають основну частину населення країни до наших днів. Впродовж 

  майже 100 років з 1812 р. по 1918 р. Бессарабія входила до складу

 Російської імперії. Після жовтневого більшовицького перевороту і

 розпаду Російської імперії була проголошена незалежна від Росії

 Молдавська Демократична Республіка. Не в змозі самостійно навести

 лад в країні і впоратися з анархією  парламент новоствореної МДР

 (Сфатул Церій) проголосував за приєднання Бессарабії до Румунії.

 Легітимність такого приєднання визнали далеко не всі провідні країни

 світу (зокрема не визнали входження Бессарабії до складу Румунії США

 та РСФСР).  Буковина ж під час Першої світової війни була окупована

 російськими військами, а пізніше входила до складу Західноукраїнської

 Народної Республіки, в листопаді 1918 р окупована румунськими

 військами і силоміць приєднана до Румунії. 

     В червні 1940 року одразу після падіння Франції, розуміючи, що жодна

 демократична країна Європи не в змозі реально втрутитися в

 територіальний конфлікт між СРСР та Румунією, радянський уряд

 висунув ультиматум Румунії щодо повернення їй Бессарабії та північної

 Буковини. Румунія опинилася в

 ситуації подібній до становища, в якому перебувала Фінляндія у листопаді

 1939 р., але ще й додатково обтяженою повною відсутністю надії на

 будь-яку допомогу ззовні і кращими умовами в південній Бессарабії,

 аніж у північній Лапландії для атакувальних дій Червоної армії. За таких

 умов Румунський уряд вирішив прийняти ультиматум СРСР і 28 червня

 румунські війська були виведені з Бессарабії та північної Буковини, куди

 одразу ж були введені радянські війська. 

       Насильницьке приєднання території Бессарабії до СРСР не можна

 вважати безумовним актом «відновлення справедливості», оскільки:

  - перед входженням до складу Російської імперії у 1812 р Бессарабія

 мала власний тривалий термін існування самостійного Молдавського

 князівства і у своєму самовизначенні більш тяжіла або до власної

 державності, або до автономії в складі Румунії і аж ніяк не до

 входження в склад СРСР;

  - за традиціями і культурою Бессарабія набагато ближча до Румунії, а

 молдавську мову лінгвісти вважають діалектом румунської. Подальші ж

 кроки російської комуністичної влади змінити це мовне становище

 шляхом заборони використання латинського алфавіту і переходом на

 кирилицю лише на деякий час пригальмували розвиток молдавської

 культури, а з 1991 року молдавська мова була повернута до латини;

  - насильницьке приєднання Бессарабії до СРСР стало бомбою

 уповільненої дії, а напружене протистояння наших часів між

 Придністров’ям та Молдовою було закладено саме у 1940 році.

       Присутність в радянському ультиматумі до Румунії вимог щодо

 північної Буковини стало деякою мірою несподіванкою навіть для

 Німеччини, оскільки в пакті Молотова-Ріббентропа вона не

 згадувалася. Буковина ніколи не входила до складу Радянської імперії,

 а навпаки тривалий час належала до Австрійської імперії, наступниця

 якої - Австрія стала складовою частиною Третього рейху. Факт окупації

 Червоною армією Буковини став одним із формальних привидів для

 початку Німецько-Радянської війни. 

       Якщо Сталін хотів зробити добро для українців і поєднати їх в межах

 однієї держави, то чи варто було йому одразу починати гоніння

 українських патріотів і масові репресії всіх незгодних? Чи варто шляхом

 залякування військовою агресією звільняти українців від румунського

 ярма і заганяти в ярмо комуно-російське? Хіба такі наміри справді

 можуть виправдати військову агресію? 

Німецько-радянська війна 1941 - 1945 рр.

       Серед істориків існує думка, що Німеччина напавши на Радянський Союз просто випередила свого супротивника, оскільки Червона Армія за всіма ознаками готувалась до наступальної війни не пізніше літа 1941 р. (Віктор Суворов  «Криголам», Марк Солонін «Три плани товариша Сталіна»). Оприлюднені данні співвідношення ворожих сил на радянському західному кордоні у червні 1941 р. однозначно вказують на значну військову перевагу Червоної Армії (як кількісну, так і якісну) в тому числі в літаках, танках і гарматах (М. Мельтюхов «Втрачений шанс Сталіна»).

      На боці німців були  військовий досвід, високе моральне піднесення після блискучих перемог у Європі та фактор неочікуваності досить зухвалого раптового нападу. Відносно легке просування німців на схід радянською територією було також обумовлене і досить лояльним ставленням до них з боку як пригнічених національних меншин, так і самих великоросів, які під більшовицькою владою надто задоволеними не почувалися. В Україні і білоруському поліссі вже у 1941 році відверту війну проти оточених частин Червоної Армії вела українська повстанська армія Бульби-Боровця. В 1943—1944 роках після повернення радянської влади на тимчасово окуповані німцями території  за звинуваченням у колабораціонізмі були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, ногайців, турок-месхетинців. 18 травня 1944 року за таким самим звинуваченням весь кримськотатарський народ був депортований з Криму.

     Після великих військових поразок німців у 1943 р. стало зрозуміло, що Німеччина остаточно втратила військову стратегічну ініціативу, а над Європою нависає реальна перспектива бути «визволеною» більшовицькою Росією. У 1939 – 40 рр. до країн Балтії Червона Армія увійшла без військового спротиву, принісши з собою відверте іноземне гноблення. Тому у 1943 році серед прибалтів було багато бажаючих захистити власні домівки від повернення більшовиків. В умовах німецької окупації в різних європейських країнах починають активно формуватися національні військові підрозділи, які німці ввели в структуру Ваффен СС. Головною метою добровольців цих частин було отримання можливості протидіяти встановленню російської радянської влади на своїй Батьківщині. До таких підрозділів відносилась:

     - 14-а гренадерська дивізія СС («Галичина») до якої записалося 84 тисячі українських добровольців а  зараховано було тільки 13 тисяч. Дивізія приймала участь в боях проти наступаючого 1-го Українського фронту біля м. Броди влітку 1944 року. Під час радянського наступу в ході Львівсько – Сандомирської операції дивізія «Галичина» потрапила в оточення, залишки дивізії (біля 1000 чоловік) з тяжкими боями прорвалися із оточення і рушили у Закарпаття.

     -  20-а гренадерська дивізія СС (1-а естонська), яка складалася з естонських та фінських добровольців. Навесні і влітку 1944 року дивізія приймала участь в боях проти частин Червоної Армії під Нарвою та Сінімяе.

Майже пів-року з 2 лютого по 10 серпня 1944 року об’єднані збройні сили до яких входили німецькі, естонські, норвежські, датські, голландські, бельгійські підрозділи (за що вони отримали назву «європейські сили Ваффен СС») стримували наступ Радянських військ на Таллінн. За оцінками істориків втрати тільки з боку Червоної Армії склали майже 140 тисяч чоловік.

     - 15-а гренадерська дивізія СС (1-а латвійська). В листопаді 1943 року дивізія вступила в бій при Новосокольниках  Псковської області, намагаючись зупинити радянський зимовий наступ.

     - 19-а гренадерська дивізія СС (2-а латвійська). В лютому-березні 1944 року 19-а дивізія разом із 15-ю займала оборону на ділянці Новий Путь — Пушкінські гори вздовж ріки Великая. Згідно бойових сводок, обидві латвійські дивізії чинили запеклий спротив радянським військам. В жовтні 1944 року дивізія дісталась Курляндії, де прийняла участь у всіх п’яти курляндських битвах. Лише після капітуляції Німеччини в травні 1945 року Курляндія була «звільнена» радянськими військами, а більша частина дивізії опинилась у радянському полоні.

      Польська Армія Крайова у серпні 1944 року підняла відчайдушне повстання проти німців у Варшаві з метою оголосити в Польщі незалежну польську владу ще до приходу Червоної Армії. Якби повстанці перемогли, то завдяки політичній підтримці демократичних держав антигітлерівської коаліції вони мали надію зберегти незалежність післявоєнної Польщі. Майже два місяці повстанці вели запеклі бої проти німецьких каральних підрозділів, але рятівного наступу Червоної Армії так і не дочекались. Перебуваючи 1 серпня 1944 року в 20 кілометрах від Варшави підрозділи 1-го Білоруського фронту розпочали наступ в цьому районі лише в січні 1945 року. На цей час Варшава вже була майже повністю зруйнована, загинуло біля 200 тисяч мешканців міста, а останні повстанці капітулювали перед німцями.

       Українська Повстанська армія ОУН-УПА не склала зброю ні в 1944 ні в 1945 році, а воювала проти ненависного російського більшовизму до останнього вояка без жодної надії на скору перемогу чи порятунок. Окремі боївки чинили спротив військам НКВС навіть у 50-ті роки.   

      Прихід Червоної Армії у 1944 р в Європу перевершив найжахливіші побоювання скептиків, особливо коли передові наступальні частини дістались перших німецьких населених пунктів. Нестримна жага «справедливої відплати», «лавина помсти» червоноармійців вилилась на … цивільне німецьке населення – дітей, жінок, літніх людей. Радянські солдати по звірячому нападали навіть на колони біженців, безжально вбиваючи всіх, хто намагався боронитися насильству.  Повальні грабунки, гвалтування, садистські знущання, безкарні вбивства набагато ефективніше пропаганди Геббельса дали зрозуміти всім німцям, який «визволитель» від гітлеризму іде до них зі сходу. Мільйони наляканих цивільних німців підхопились зі своїх місць, аби будь що дістатися західних районів Німеччини і уникнути «визволення» розгнузданими радянськими вояками. За таких умов від осені 1944 року німецький східний фронт немов отримав друге дихання. Всі розуміли, що війна програна, але у військ вермахту з’явився конкретний сенс якомога довше боронитися від Червоної Армії.

       Марк Солонін так пише про це: «Після Неммерсдорфа (та сотень інших подібних "дорфів") німецькому вояку на Східному фронті не треба було пояснювати, за що він воює. Мета була очевидна (її можна було побачити неозброєним оком) і – що надзвичайно важливо -  цілком досяжна. Вояк бачив безкінечні колони біженців,  які йшли на захід, безбережне людське море біля причальних стінок балтійських портів, бачив кораблі, що один за одним відходили з тисячами біженців до берегів Данії та західної Німеччини. Кожен день і навіть кожна година затримки наступу Червоної Армії збільшували кількість німецьких жінок, літніх чоловіків і дітей, врятованих від насильства та гибелі. З цього моменту вермахт знов знайшов сенс і мету продовження боротьби». (М. Солонін «Весна перемоги. Забутий злочин Сталіна», http://www.solonin.org/article_vesna-pobedyi-zabyitoe)

        В лютому 1945 року в Ялті відбулася конференція між трьома керівниками країн - учасниць антигітлерівської коаліції: Сталіним, Рузвельтом, Черчиллем. На цій конференції розглядалося питання майбутнього устрою європейських країн, звільнених від фашизму. З цього приводу була  прийнята «Декларація про звільнену Європу»,  в якій, зокрема, було сказано наступне:

       «…Встановлення порядку в Європі та перебудова національного економічного життя повинно бути досягнуто таким шляхом, який дозволить звільненим країнам знищити останні сліди нацизму та фашизму і створити демократичні установи за їх власним вибором. У відповідності з принципом Атлантичної Хартії про право всіх народів вибирати форму уряду, при якому вони будуть жити, повинно бути забезпечено відновлення суверенних прав та самоврядування для тих народів, які були позбавлені цього агресивними націями шляхом насильства.

     Для покращення умов, за яких звільнені народи змогли би здійснювати ці права, Три Уряди будуть разом допомагати народам у будь-якій звільненій Європейській державі або в колишній державі, де за їх думкою, обставини цього потребують: а) створити умови внутрішнього миру; b) проводити невідкладні заходи по наданню допомоги нужденним народам; с) створювати тимчасові уряди, в яких будуть широко представлені всі демократичні елементи населення та які зобов’язані яко мога скоріше встановити шляхом вільних виборів уряди, які будуть відповідати волі народу, та d) сприяти, де це буде необхідним, проведенню таких виборів».

      Вже за півроку після Ялтинської на Потсдамській конференції Черчилль закидатиме Сталіну ігнорування радянською стороною положень «Декларації про звільнену Європу» в частині утворення демократичних урядів у окупованих Червоною Армыэю країнах. Але Сталін почувався досить міцно і вперто робив своє. З часів окупації Росією країн Балтії та Бессарабії у 1940 році, коли захопленим країнам просто нав’язувався комуністичний режим з наступним обов’язковим входженням до складу СРСР, у 1945 році тактика росіян трохи змінилася. У «звільнених» (чи то окупованих) Червоною Армією країнах радянськими установами чинився шалений тиск на політичне життя суспільства. За радянською схемою проводились вибори без виборів, в яких до влади приходили партії «народної демократії», а по суті ті самі комуністи, які впроваджували за вказівкою з Кремля потрібну росіянам внутрішню та зовнішню політику.  

Промова Черчилля в Фултоні. 5 березня 1946 року.

    «…Я вважаю за потрібне викласти вам деякі факти, якими вони мені уявляються, про нинішній стан у Європі.        

      Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент опустилася залізна завіса. По той бік завіси всі столиці стародавніх держав Центральної та Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Всі ці знамениті міста і населення в їх районах опинилися в зоні того, що я називаю радянською сферою, всі вони в тій чи іншій формі підпорядковуються не тільки радянському впливу, але й значному контролю Москви, який постійно збільшується. Тільки Афіни з їх безсмертною славою можуть вільно виявляти своє майбутнє на виборах за участі британських, американських та французьких спостерігачів. Польський уряд, що знаходиться під пануванням росіян, заохочується до величезних та несправедливих зазіхань на Німеччину, що веде до масових вигнань мільйонів німців у скорботних та небачених розмірах. Комуністичні партії, які були досить не чисельні у всіх цих державах Східної Європи, досягли виключної сили, яка набагато переважає їх чисельність, і всюди намагаються встановити тоталітарний контроль. Майже всі ці країни керуються поліцейськими урядами, і по сьогоднішній день в них немає справжньої демократії... В Берліні росіяни роблять спроби створити квазікомуністичну партію у своїй зоні окупованої Німеччини шляхом надання спеціальних привілей групам лівих німецьких лідерів.

      Після боїв у червні минулого року американська та британська армії у відповідності з  раніше досягнутими домовленостями відійшли на Захід по фронту довжиною майже в 400 миль у глибину з тим, щоб наші російські союзники зайняли цю обширну територію, яку завоювали західні демократії.
Якщо зараз Радянський уряд спробує сепаратними діями створити у своїй зоні прокомуністичну Німеччину, це викличе нові складнощі в британській та американській зонах та надасть переможеним німцям можливість влаштувати торг між Совєтами та західними демократіями. Які б висновки не робити з цих фактів, - а все це факти, - це буде вочевидь не та звільнена Європа, за яку ми воювали. І не Європа, яка володіє необхідними передумовами для створення міцного миру...

        Із того, що я спостерігав у поведінці наших російських друзів і союзників під час війни, я виніс впевненість, що вони нічого не шанують так, як силу, і ні до чого не відносяться з меншою повагою, ніж до військової слабкості. З цієї причини стара доктрина рівноваги сил тепер непридатна. Ми не можемо дозволити собі діяти з позицій малої переваги, яка приводить до спокуси зайнятися випробуванням сил. Якщо західні демократії будуть стояти разом у своїй твердій прихильності принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй, їх вплив на розвиток цих принципів буде величезним і навряд чи хто зможе їх похитнути. Проте, якщо вони будуть роз’єднані або не зможуть виконати свій обов’язок і якщо вони втратять ці вирішальні роки, тоді в дійсності на нас чекає катастрофа…»

      Ця промова У.Черчилля вважається початком «холодної війни», але ж треба було комусь колись починати називати речі своїми іменами.

Блокада Західного Берліну 1948 – 49 рр.

      За домовленістю країн-переможниць у Другій Світовій Війні у липні 1945 року Берлін, як і вся територія Німеччини був поділений на 4 зони окупації (сектори) між США, Великобританією, Францією (західна частина) та Радянським Союзом (східна частина). Але, чим далі в часі відходила перемога над нацизмом, тим менше спільного залишалося між колишніми союзниками і тим більше проявлялося принципових протиріч у поглядах на майбутнє Європи. Розбіжності в поглядах на статус Берліна з'явилися дуже скоро. Росія розглядала присутність чотирьох держав як тимчасову окупацію і стверджувала, що економічно і адміністративно весь Берлін належить російській зоні окупації Німеччини. Західні держави стверджували, що громадяни Берліна мають право самі визначати своє майбутнє. Коли підійшов час виборів до загальноміського парламенту, члени Соціал-демократичної партії відмовилися об'єднуватися з Комуністичною партією, яку підтримували органи влади радянської зони. На виборах виборці рішуче проголосували проти Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). Більшість у міському парламенті отримали соціал-демократи, але присутність радянських окупаційних військ у Східному Берліні не давала змоги проводити єдину політику для обох частин столиці.    

      Жахливий післявоєнний стан Європейських країн, особливо Німеччини, вимагав негайного надання ззовні такої допомоги, яка б найефективнішим чином оживила економіку цих країн. За американським планом Маршалла допомога надавалась усім постраждалим європейським країнам які дотримуються демократичних принципів функціонування своєї держави. У своїй промові перед випускниками Гарвардського університету в червні 1947 року Д. К. Маршалл сказав наступне :

       «…Наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, убогості, розпачу й хаосу. Її метою повинне бути відродження працюючої світової економіки, щоб забезпечити появу політичних і соціальних умов, у яких можуть існувати незалежні суспільні інститути… Я впевнений, що уряд будь-якої країни, що бажає брати участь у відновленні, знайде повне розуміння з боку уряду Сполучених Штатів. Ніякий уряд, що маневрує з метою заблокувати відновлення інших країн, не може очікувати на допомогу від нас. Більше того, уряди, політичні партії або групи, які намагаються увічнити людську вбогість для того, щоб одержати політичні або інші дивіденди, зустрінуть протидію Сполучених Штатів…».

       Наштовхуючись на системну російську протидію, Сполучені Штати Америки, Великобританія та Франція почали проводити необхідні реформи на своїй окупаційній території. В червні 1948 року західні зони Німеччини проводять грошову реформу, яка потрібна для того, аби вивести із обігу валютний надлишок, прибрати чорний ринок, а також стимулювати виробництво. Сталін виступає проти грошової реформи оскільки вважає, що це протирічить домовленостям про спільне управління союзниками окупованою Німеччиною. Захід висловлює бажання провести цю реформу і в Берліні, але після відмови росіян союзники приймають рішення реформуровати грошову систему тільки у підконтрольних їм секторах колишньої столиці Рейху.

       Ухвалення нової грошової одиниці в Західному Берліні у липні 1948 року стало сигналом для початку радянської блокади всіх під'їзних шляхів до міста. Формально блокада Західному Берліну не проголошувалась, але 12 червня внаслідок проведення ремонтних робіт було припинено дорожнє сполучення з містом, потім 21 червня було припинено річкове сполучення, і 24 червня — за «технічних причин» — залізничне сполучення. Припиняється надання електроенергії з радянських заводів в західну частину міста. Західний Берлін, який ще не оговтався після бойових дій 1945 року опинився у жорсткій блокаді. Попереду зима, а в місті не було а ні продовольчих запасів, а ні електроенергії, а ні тепла.

        Втім західними союзниками був організований ефективний повітряний міст, яким американська і британська транспортна авіація постачала все необхідне до блокованого міста. В рамках здійснення операції «повітряний міст» в Західному Берліні на додачу до двох існуючих були побудовані ще два аеродроми. Окрім продуктів харчування до міста доставлялося у великій кількості вугілля і навіть розібрана на частини теплова електростанція.  Всього до блокованого Західного Берліну було здійснено 278 228 польотів транспортної авіації, доставлено 2 326 406 т вантажів. У найнапружені дні до аеродромів Західного Берліну щохвилини сідав 1 літак. За час операції «повітряний міст» загинули 31 американський і 41 британський пілоти. Блокада продовжувалася 11 місяців і була знята тільки після того, як США, Великобританія і Франція довели спроможність повноцінно забезпечувати місто повітряним флотом. (Марк Солонін. «Дві блокади»).

Східна Німеччина, червень-липень 1953 року

     В липні 1952 року на II конгресі Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини її генеральний секретар Вальтер Ульбріхт проголосив курс на «систематичне впровадження соціалізму», яке зводилося до послідовної совєтизації східнонімецького ладу: заходам проти дрібних власників і приватної власності, масової націоналізації підприємств. За радянським зразком посилено розвивалась важка промисловість, що призвело до серйозного дефіциту продовольства і споживчих товарів, до того ж в продовольчий кризі уряд звинувачував «кулаків та спекулянтів». Зрештою, було проголошено про утворення Народної Армії, і мілітаризація, поєднана з репараціями, важко відбивалась на бюджеті країни: військові видатки складали 11% бюджету, а разом з репараціями — 20% невиробничих витрат. В такій ситуації відбувалась масова втеча людей в західну зону, перед усім, висококваліфікованих кадрів — «витік мізків» (тільки в березні 1953 втекло 50 тисяч людей), яка, в свою чергу, створювала нові економічні проблеми. Нестача продуктів була звичним явищем, продовольство видавалось за картками. Рівень постачання населення м'ясопродуктами і жиром досяг лише половини довоєнного рівня. Також не вистачало овочів і фруктів. Черги перед магазинами зростали. Різниця в рівні життя Західної і Східної Німеччини збільшувалася, бо план Маршалла на Заході викликав зростання економіки, в якому східна частина країни не могла брати участь.

Смерть Сталіна в березні 1953 року спричинила появу сподівань, що радянське керівництво послабить свою хватку в Східній Європі. Першими подіями, що довели марність цих сподівань стали народні повстання в Східній Німеччині, Польщі та Угорщині. Всі вони були швидко і брутально приборкані або місцевим комуністичним режимом, або військами радянського блоку.

     Безпосереднім поштовхом до антиурядового виступу в НДР було підвищення норм виробітки. Рішення ЦК СЄПН «про підвищення норм виробітки» було оприлюднене 28 травня 1953 р. у наступній блюзнірсько-брехливій формі:

     «Уряд НДР вітає ініціативу робітників по підвищенню норм виробітки. Він дякує всім робітникам, які підвищили власні норми, за їх велику патріотичну справу. Одночасно уряд відповідає на побажання робітників по перегляду і підвищенню норм»

      Вранці 17 червня у Берліні розпочався загальний страйк. Робітники, які збирались на підприємствах, шикувались у колони і вирушали у центр міста. До полудня чисельність маніфестантів в місті досягла 150 000 чоловік. Гаслами маніфестантів були: «Геть уряд! Геть Народну Поліцію!» «Ми не хочемо бути рабами, ми хочемо бути вільними!». Також висувались гасла, спрямовані проти окупаційних військ: «Росіяни, забирайтеся геть!»

      Учасники маніфестацій знищували символи комуністичної влади — прапори, плакати, портрети та ін. Були обложені поліцейські казарми; повстанці також намагалися звільнити ув’язнених із тюрми. Протести перекинулися на всю Східну Німеччину. В індустріальних центрах стихійно виникли страйкові комітети і ради робітників, які брали в свої руки владу на фабриках і заводах.

      В Дрездені учасники масових виступів захопили радіостанцію и почали передавати повідомлення, які викривали державну пропаганду.  В Галлі були захоплені редакції газет, в Біттерфельді страйковий комітет направив до Берліну телеграму з вимогою «сформування тимчасового уряду, складеного із революційних робочих». За офіційними оцінками влади НДР кількість учасників руху склала 300 тисяч чоловік. В інших джерелах кількість страйкуючих робітників оцінюється приблизно в 500 тисяч, а загальна кількість учасників демонстрацій — в 3—4 мільйона із 18 мільйонів населення. 

      Уряд НДР, в свою чергу, звернувся до СРСР за військовою підтримкою. В Берліні на той час перебувало 16 радянських полків загальною чисельністю 20 000 вояків; окрім того, уряд міг розраховувати на народну поліцію чисельністю в 8 тисяч чоловік. Принципове рішення про військове втручання було прийнято в Москві вже ввечері 16 червня. В Берлін терміново вилетів міністр внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія.

     Близько полудня 17 червня проти протестувальників були направлені поліція і радянські танки. Демонстранти кидали в танки каміння і намагалися пошкодити їхні радіоантени. Люди не розходились, і радянські війська відкрили вогонь. Зіткнення між радянськими військами і учасниками протестів тривали до 19-00. Наступним ранком знов були спроби демонстрацій, але їм жорстко клали край. В липні почалась друга хвиля страйків на деяких великих підприємствах. На заводах Буна страйки 15-17 липня навіть перевищили страйк 17 червня, проте всі вони були силою придушені.

      Складена після придушення протестів заява ЦК СЄПН розцінила їх як «спробу фашистського путчу» і «контрреволюцію», яку спрямовували західнонімецькі і американські політики. На підставі документів, які були розсекречені у 1990 році, можна зробити висновок про щонайменше 125 загиблих під час подій 1953 року. Зокрема, радянськими судами було винесено смертний вирок 29 чоловікам, 100 чоловік було засуджено на терміни від 3 до 25 років, загалом було заарештовано біля 20 тисяч чоловік.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Повстання_17_червня_1953_в_Східній_Німеччині

http://ru.wikipedia.org/wiki/События_17_июня_1953_года_в_ГДР

Польща, Познань, Червень 1956 року

      У 1956 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в

 Польщі. Її спричинили не тільки економічні труднощі. У березні 1956 p.,

 після смерті в Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. Вороже

 налаштований до будь-якого новаторства, новий генсек розпочав

 реанімацію сталінізму. Селян-одноосібників насильно змушували до

 колективізації. Унаслідок такої політики і без того низький рівень життя

 ще більше знизився, хоча офіційна пропаганда запевняла, що він

 невпинно зростає. За цих умов, намагаючись будь-що наповнити

 державний бюджет, уряд у травні 1956 р. пішов на "регулювання"

 заробітків. Унаслідок перегляду трудових норм і розцінок заробітна

 плата робітників відчутно знизилася. Це стало приводом до виступу на

 познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна, адміністрація якого

 ігнорувала справедливі вимоги робітників. 28 червня 1956 р. тут

 розпочався страйк, який невдовзі перекинувся на інші підприємства

 міста. Масова маніфестація мала спочатку мирний характер, проте

 незабаром переросла у повстання. Групи маніфестантів штурмом

 узяли тюрму, звільнили в'язнів і захопили зброю охоронців. Водночас

 були атаковані будинки місцевого комітету ПОРП, суду і прокуратури,

 воєводського управління громадської безпеки, комендатури

 міністерства оборони і радіостанції. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП

 до Познані були терміново направлені війська Сілезького військового

 округу, які до ЗО червня відновили порядок ціною життя 74 чоловік. 575

 осіб були поранені й скалічені, понад 300 — заарештували, троє з них

 згодом були засуджені за вбивство.

      Познанські події стали пересторогою для режиму, засвідчивши втрату

 ним довіри і підтримки з боку робітничого класу. Учасники VII пленуму

 ЦК ПОРП, що відбувся у липні 1956 p., змушені були визнати, що "події в

 Познані не можуть розглядатись ізольовано від ситуації в країні". Пленум

 рекомендував здійснити заходи щодо поліпшення рівня життя робітничого

 класу, розширення робітничої демократії, суворого дотримання

 "соціалістичної законності" і реабілітації несправедливо засуджених.

 Зокрема, були зняті майже всі звинувачення, висунуті раніше проти

 В. Гомулки, М. Спихальського та 3. Клішко. Невдовзі опальному лідерові

 комуністів В. Гомулці повернули партійний квиток і він знову увійшов до

 складу Політбюро ЦК ПОРП.

      В умовах нагнітання напруженості, масових студентських мітингів,

 наростання загрози виступів робітничого класу в основних промислових

 центрах 19 жовтня 1956 р. відкрився VIII пленум ЦК ПОРП. Того ж дня 

до Варшави несподівано прибули М. Хрущов, В. Молотов, Л. Каганович,

A. Мікоян у супроводі командувача об'єднаними збройними силами

 Варшавського договору маршала Конєва, які зажадали пояснень від

 польського керівництва. Тоді ж радянські війська, дислоковані в Сілезії,

 під приводом осінніх маневрів вирушили в напрямі Варшави, а радянські

 військові кораблі стали на рейді Гданська.

      Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва

 СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні,

 особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і

 мітингів під антирадянськими гаслами. За такої напруженої обстановки в

 Бельведерському палаці протягом доби відбувалися радянсько-польські

 переговори, в яких з польської сторони брали участь усі члени

 Політбюро і секретарі ЦК ПОРП, а також B. Гомулка. Радянські керівники

 погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться

 розірвати союзницькі відносини з СРСР і Варшавським договором.

 Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова й запевнити

 кремлівських емісарів, що

 ПОРП знайде в собі сили для подолання натиску з боку "реакції", а ПНР

 залишиться ланкою Варшавського договору.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/947400.html

http://ru.wikipedia.org/wiki/Познанский_июнь

Угорщина 1956 рік

     Угорська революція 1956 року— повстання 1956 року в Угорщині, придушене радянськими військами за участі органів державної безпеки Угорщини ÁVH— аналога КДБ СРСР. Наслідком кривавих подій у Будапешті була масова еміграція угорців і втрата престижу Радянського Союзу серед інтелектуалів Заходу, чимало з яких вийшли з комуністичних партій своїх країн, вражені наочним прикладом радянського імперіалізму. В сучасній Угорщині день, коли розпочалася революція, 23 жовтня, став державним святом.

     Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH. Під владою повстанців опинилося багато районів Угорщини та кілька урядових організацій, що дозволило їм ввести зміни в закони на підконтрольних територіях. Практично вся угорська армія перейшла на бік повстанців. Відновлювали свою діяльність політичні партії. На місцях замість комуністичної адміністрації створювались нові органи влади — революційні (або національні) комітети, на підприємствах робітничі ради. З тюрем були звільнені політичні в'язні. Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) поставила на місце прем'єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя, який оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору і прийняття нею статусу нейтральної держави. Комуністичній владі й залежному становищу УНР, здавалося, приходив кінець.

      Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичного режиму, який притримувався курсу на збереження участі Угорщини у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23-го жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3-го листопада.

     Перший раз радянські війська були кинуті «для наведення порядку» після того, як 23-го жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестуючих. Озброєна протидія повстанців та знесилення Угорської партії трудящих призвели до домовленості про припинення вогню між двома сторонами до 1-го листопада 1956 року.

     Другий раз, в ніч на 4-е листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара, почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару і піхотно-танкового нападу на Будапешт. Повстання було повністю придушене до січня 1957 року. Після придушення революції сотні її учасників, серед них і колишнього прем'єр-міністра І. Надя, було страчено, тисячі інших — засуджено до тюремного ув'язнення.

     Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовослужбовців і значно більше отримали поранення. Майже 200 000 мешканців покинуло Угорщину як біженці.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Угорщина

http://uk.wikipedia.org/wiki/Угорська_революція_1956_року

Прага, 1968 рік

     З приходом до керівництва Комуністичної партії Чехословаччини Олександра Дубчека Чехословаччина почала все більше демонструвати незалежність від СРСР. Політичні реформи Дубчека і його соратників, які прагнули створити «соціалізм з людським обличчям», не були повним відходом від колишньої політичної лінії, як це було в Угорщині в 1956, проте розглядалися радянськими керівниками як загроза гегемонії Радянського Союзу в країнах Східної і Центральної Європи і навіть його безпеці. Була істотно ослаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії. Проте значна частка правлячої партії — особливо на вищому рівні — виступала проти якого б то не було ослаблення партійного контролю над суспільством, а тому звернулася до радянського керівництва за допомогою у відчуженні реформаторів від влади.

     Період політичного лібералізму в Чехословаччині закінчився з введенням в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня 1968 року. Чехословацька армія не чинила опору. Вторгнення сталося напередодні з'їзду Комуністичної партії Чехословаччини, на якому, як очікувалося, реформи повинні були отримати рішучу підтримку. З'їзд партії все-таки був проведений — він відбувся на одному з місцевих заводів — і його учасники насправді висловили підтримку початим реформам, але це вже не мало ніякого значення.

     З боку західних країн була тільки усна критика того, що сталося, — в умовах ядерного протистояння західні країни були нездатні що-небудь протиставити радянській військовій потужності в Центральній Європі.

      У Радянському Союзі деякі представники інтелігенції протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Зокрема, на Червоній Площі пройшла демонстрація 25 серпня 1968 року в підтримку незалежності Чехословаччини. Демонстранти розвернули плакати з гаслами «At’ zije svobodne а nezavisle Ceskoslovensko!» («Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!»), «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!». Демонстрація була придавлена, гасла кваліфіковані як наклепницькі, демонстранти засуджені.

У самій Чехословаччині результатом стала велика хвиля еміграції (близько 300 000 чоловік, в основному висококваліфіковані фахівці).

При вторгненні 72 громадяни Чехословаччини загинули, сотні поранені. Придушення «празької весни» підсилило розчарування багатьох представників західних лівих теорією марксизму-ленінізму.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Празька_весна

---

Афганістан 1979 – 1989 роки

Академік А.Д. Сахаров про вторгнення СРСР в Афгфністан:

      «У грудні 1979 року СРСР ввів свої війська до Афганістану. Спеціальний загін КДБ розстріляв керівника держави Х. Аміна і свідків цієї акції. Бабрак Кармаль оголосив (по радіо Ташкента) про утворення нового уряду. Радянські війська вступили в бій з партизанами; почалася анти партизанська війна, а фактично - війна проти афганського народу. В чому полягала мета вторгнення і які його наслідки? У чисельних радянських заявах говориться, що радянські війська вступили до Афганістану на прохання його законного уряду, аби допомогти захистити завоювання квітневої революції від дій бандитів, які засилаються із Пакистану. Це роз’яснення непереконливе. Керівник держави Амін не міг вимагати введення радянських військ, які його ж і вбили.

     Для загальної маси населення Афганістану радянське вторгнення обернулося трагедією війни, величезними лихами. Справжня причина радянського вторгнення в тому, що воно - частина радянської експансії. Мабуть, радянські керівники якоюсь мірою переймались тим, що після здійсненого за участі КДБ кривавого повалення Дауда Афганістан став не більше, а менш керованим; разом з тим, як я вважаю, стан справ в Афганістані був, головним чином, не причиною, а приводом для вторгнення, яке переслідувало далекоглядні геополітичні та стратегічні цілі. Афганістан, напевне, мислився як стратегічний плацдарм для встановлення радянського панування у великому прилеглому регіоні. Ймовірно, після введення військ, радянські керманичі розраховували на дуже швидку перемогу. Але сталося зовсім інакше. Афганістан, який не піддався у минулому Англії і царській Росії, не піддався і цього разу. Радянські війська опинились перед обличчям загальнонародного спротиву. Армія режиму Кармаля наполовину розвалилася, в ній почалося масове дезертирство і перехід на бік партизан. Одночасно війна стала приймати все більш жорстокого характеру.

     З жахом і соромом за свою країну ми дізнаємось із передач західних радіостанцій про обстріли з гелікоптерів і бомбардування сіл, які є опорою партизан, про застосування напалму, про масове знищення посівів, які прирікають на голод та вимирання величезні райони, які контролюють партизани, про мінування з гелікоптерів гірських доріг, про застосування мін-пасток і навіть отруйних речовин! Рятуючись від жахів війни, більш як 4 мільйона афганців втекли в Пакистан та Іран. Це чверть населення країни. Стан цих людей теж вкрай знедолений. Це найбільша маса біженців у сучасному трагічному світі. Чи можуть афганці пробачити загибель близьких, всі ці страждання, які їм спричиняються?..

Афганська дівчинка в таборі біженців 1985 рік. Радянські гелікоптери зруйнували село юної біженки, уся її сім’я загинула, і, перед тим як потрапити до табору, дівчинка подолала двотижневий шлях в горах.

     У перші місяці війни на вулицях Кабулу кадебісти (як передавало радіо) розстріляли демонстрацію дівчаток-школярок. Такі злочини справляють глибоке враження на людей і ніколи не забуваються. Повідомлялося про випадки, коли потрапивших у полон партизан, в тому числі поранених, спалювали живцем, про розстріли сімей селян, які допомагали партизанам. Звісно, і партизани творять багато жорстокостей. Як заявив один із їх представників, партизани не мають можливості охороняти і годувати полонених і зазвичай їх розстрілюють. Було багато повідомлень про дуже жорстокі розправи з полоненими і афганцями, які співпрацювали з режимом Кармаля.

     Дуже важливі міжнародні наслідки афганських подій. Вторгнення до Афганістану викликало серйозне невдоволення усіх мусульманських країн. Китай побачив у діях СРСР велику загрозу - вони стали ще одною, дуже важливою перепоною покращенню відносин між СРСР та КНР. Далекі наслідки змінення розстановки сил на світовій арені, які відбулися внаслідок цього, можуть стати катастрофічними для всього світу. Західні країни, в особливості США та Японія, побачили у вторгненні небезпечний прояв радянської експансії.

     Це, разом з іншими подіями, які одночасно відбувалися, сильно
підірвало довіру до міжнародних зобов’язань Радянського Союзу, до його політики, до гучних слів про прагнення до миру та міжнародної безпеки. Побічним наслідком психологічних змін стало більш тісне зближення Заходу і КНР, перегляд програм озброєння Заходу та міжнародної політики в цілому, відмова Конгресу США ратифікувати договір ОСВ-2. Генеральна Асамблея ООН переважною більшістю голосів засудила вторгнення як порушення міжнародного права (104 голоси!). Тільки "вето" в Раді Безпеки врятувало СРСР від санкцій. Я впевнений, що вторгнення радянських військ до Афганістану було однією з найбільших помилок радянського керівництва. При цьому ми навіть не знаємо, ким і коли було прийнято рішення про вторгнення, хто персонально несе за нього відповідальність (зараз вже знаємо, це - Ю. Андропов, Д. Устінов, А. Громико, М. Суслов).

     Тут проявилася небезпека для усього світу, яку несе в собі закрите тоталітарне суспільство. Раніше ті ж особливості нашого суспільства зробили можливим вторгнення до Угорщини і Чехословаччини; я вже не кажу про трагічні за своїми наслідками радянсько-німецькі договори 1939 року і наступний альянс Сталіна - Гітлера.»

     Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим в громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку надавали військові фахівці США, ряду європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

     25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.

     Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів. За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік.

---

     Російський історик Михайло Мельтюхов висловив думку, яка великою мірою виправдовує агресивні дії Росії:

      «Зовнішня політика держави залежить від того, яке місце займає ця держава у світовій ієрархії. У "великої держави" це політика одна, у регіональної — друга, а у малої країни — третя. Окрім того, треба зауважити і ті цілі, які намагається досягнути та чи інша країна. Наприклад, держава може намагатися зберегти своє становище у світі, а може намагатися збільшити свій статус на світовій арені. У першому випадку переважають оборонні методи, а у другому — наступальні. Країни з рівним статусом також змагаються одне з одним, а "велика держава" не може просто зайняти оборонну позицію, тому що це стане сигналом для інших "великих держав" — супротивник слабкий і можна збільшити тиск на нього. Тому, щоб бути в безпеці, "велика держава" завжди повинна демонструвати свою силу і друзям, і суперникам.

      В усі часи міжнародна політика являла собою жорстоку боротьбу за контроль над наявними ресурсами, які в різний спосіб відбирались у слабкого сусіда. Не стало виключенням і XX століття, на самому початку якого вибухнула чергова сутичка "великих держав" за новий перерозподіл світу і його ресурсів. Серед переможців у Першій світовій війні не опинилося Російської імперії, що призвело до її послаблення і зниження її статусу на світовій арені до ролі регіональної держави. Хоча більшовики активно сприяли розпаду Російської імперії, вони змогли створити на її уламках нову велику державу — Радянський Союз, перед яким стояв вибір: зголоситися зі статусом регіональної держави або знов розпочати боротьбу за повернення статусу "великої держави". Радянське керівництво обрало другу альтернативу і активно встало на шлях її реалізації. Те, що все робилось під гаслами миролюбства і посилення обороноспроможності, досить зрозуміло — будь-яке розумне керівництво намагається не афішувати свої справжні наміри.»

            На думку Мельтюхова світ продовжує жити по законах тайги, де сильний завжди правий, а слабкий завжди буде підкорений кимсь великим. В цивілізованому світи все ж таки мають діяти інші закони. Якщо, за Мельтюховим, велика держава має постійно силою доводити свою вищість, то що ж тоді залишається звичайним малим державам - сусідкам великої держави? Коли мала держава просто прагне зберегти свою землю для свого народу, що для неї означає потрапити до зони впливу Росії? Невже окупація з наступним поглинанням, як це було з Україною, Молдовою, країнами Балтії та іншими так званими братніми до російського народами, або окупація з встановленням маріонеткового режиму, як це було з країнами центральної Європи після другої світової війни – це є закономірна доля цих країн? Посадити країну на газову голку, а потім економічним шантажем вимагати дотримання лояльної до себе політичної лінії - це вже засоби із періоду новітньої історії.

      Якими б намірами не керувалася держава в своїй зовнішній політиці, в цивілізованому світі військова агресія - є злочином. На Нюрнберзькому процесі військові напади нацистської Німеччини на своїх сусідів були кваліфіковані як злочини проти миру. Усі липові приводи, які нібито були законними підставами для початку бойових дій Німеччиною, Нюрнберзьким трибуналом були відхилені, а нацистська Німеччина визнана агресором. Звісно, не може також бути виправданням агресії військова "допомога" штучному, ніким у світі не визнаному уряду, для повалення законного  уряду сусідньої держави. А за таким сценарієм відбувалась більшість "закордонних походів" Червоної Армії. Справа лише за відповідальним міжнародним судовим розглядом, який би дотримуючись усіх необхідних форм зробив об'єктивний висновок, щодо злочинності російських військових агресій.

      Двічі радянська агресія засуджувалась міжнародною спільнотою: у 1939 році за бомбардування Фінляндії СРСР був виключений з Ліги Націй, а у 1980 році лише право вето СРСР у Раді безпеки ООН врятувало його від міжнародних санкцій за вторгнення в Афганістан. Але справжнього суду над російськими агресорами не відбулось, оскільки 1) ніколи Росія не зазнавала розгрому, подібного до гітлерівській Німеччині, (а переможців, як відомо, не судять); 2) Радянський Союз припинив існування у 1991 році, і формально сучасна Росія відповідальності за злочини тих часів не несе.

      Але, крім формальної юридичної відповідальності, існує історична моральна відповідальність. Питання цієї відповідальності досить доречне, оскільки сучасна Росія не поспішає визнавати провини а ні РСФСР, а ні Радянського Союзу, нащадком якого себе вважає. Більшість історичних фактів Росією або замовчуються, або заперечуються, або трактуються на свою користь. Під натиском історичної науки та світової спільноти подія за подією, факт за фактом відновлюється об’єктивна історична картина 20-го століття. У даній роботі переглянуті тільки факти, про які є достовірна загальнодоступна інформація, але й на їх підставі можна винести моральний вирок зовнішній політиці російських комуністів.

      Частково цей вирок матеріалізувався у вигляді повалення Берлінської стіни у 1989 році, зміни внаслідок «оксамитових революцій» проросійського керівництва в країнах центральної Європи, повстання румунського народу проти режиму Чаушеску і страти диктатора, розпаду СРСР у 1991 році в результаті  якого три балтійські країни рішуче обрали європейський шлях розвитку. Неодмінною дією у проведенні демократичних реформ в цих країнах було відновлення історичної правди, руйнування нав’язаних ззовні комуністичних ідолів, люстрація державного апарату від комуністичних функціонерів. Подальша перемога правди над свідомо викривленим висвітленням історії приведе у найближчому майбутньому до звільнення від надмірного російського впливу Україну і Білорусь. І тіьки шлях усвідомлення історичної правди може призвести до звільнення російського народу від влади амбітних великороських шовіністів, від якої сам народ найбільше і страждає.