По-перше, нинішня українська верхівка
світоглядно схильна до ліберальної, демократичної ідеології і в своїх діях
спирається (або сподівається) на підтримку ліберальних розвинутих західних
країн, переймаючи собі західні підходи у вирішенні кризових питань, а саме засобів
повалення диктатури. «Від диктатури до демократії» - книга Джима Шарпа, що на
сьогоднішній день описує домінуючий підхід західних країн до цього питання. Головні тези цієї
роботи: 1) В насильницький спосіб демократи диктатуру
повалити не можуть (у військовій силі влада завжди міцніша за народ); 2)
Диктатор відстороняється від влади мирним шляхом, поступово, під тиском народу позбавляючись
важелів влади. Але Джим Шарп не врахував особливостей нашого «диктатора», який
живе за кримінальними «понятіямі» і крім того не є самостійним керманичем
країни, а великою мірою керується з Кремля.
По-друге, значна участь у подіях Революції Гідності
радикально налаштованих людей, великий вплив на настрої Майдану ідей
українського націоналізму, велика
популярність серед мітингувальників героїв ОУН і УПА робили з націоналістичної
ідеології суттєвого конкурента українській ліберальній демократії і її
керманичам. Можливість приходу до влади шляхом повстання приводила лібералів у
глухий кут як мінімум з правової точки зору.
Тому будь-які рішучі дії протестувальників, як
то захоплення адмінбудівель, силове протистояння з правоохоронцями і
внутрішніми військами і таке інше, призводили до панічного відхрещування від
цих дій «керівництво» Майдану. З їхньої точки зору, підступні «провокатори»
просто заполонили Майдан і весь час намагалися правильну мирну ідею зіпсувати
неестетичною бійкою. Така думка весь час висіла у повітрі і багато разів
проголошувалася зі сцени Майдану аж до розпалу протистоянь на Грушевського в
січні 2014р, коли перестали боятися міфічних «провокаторів», а потрібні стали
герої у великій кількості.
Перше суттєве силове протистояння
мітингувальників з владними силами відбулося у неділю 24 листопада 2013р. коли
на Євромайдан зібралося близько 100 тисяч людей і рушили в бік будівлі Кабінету
Міністрів на Грушевського. Тоді від майданівців добрячих стусанів отримали
«тітушки» які спочатку розташувалися перед рядами міліціянтів, але потім змушені
були швидко сховатися в будівлі Кабміну. Штурму Кабміну тоді запобіг Арсеній
Яценюк, який звернувшись до протестувальників зумів переконати їх у доцільності
інших методів боротьби.
«Інші» методи виявилися масовими танцями з
ліхтариками на майдані під керівництвом народної Руслани Лижичко. Влада
використовувала час, щоби мобілізувати до Києва величезну кількість силових
підрозділів, а Майдан тим часом по волі маргіналізувався від бездіяльності.
Спроби розгону мітингувальників з Європейської
площі 24 листопаду та особливо студентів з Майдану Незалежності в ніч на 30
листопада добре описані у різних джерелах, а от з описом радикальних дій
майданівців просто біда. Абсолютно логічні і виправдані дії народу проти влади,
що намагається придушити справедливі протести, не знаходять пояснення з вуст
нинішніх провладних «істориків».
Після жорстокого розгону Беркутом студентів в
ніч на 30 листопада на акцію протесту 1 грудня 2013р. вийшло близько мільйону
людей. Силовики навіть не намагалися втримати напередодні «очищений» майдан і
організовано відступили до урядових будинків на Банковій і Грушевського. В цей
день мітингувальниками була захоплена будівля КМДА. Під час силового захоплення
Київської міськадміністрації було розтрощено кілька скляних дверей та вікон,
а підрозділ правоохоронців, що охороняв
будівлю, був звідти витіснений. Зараз офіційно вважаються невідомими хлопці,
які здійснили ту сміливу акцію. Вказується лише, що керувала ними майбутній Народний
депутат Тетяна Чорновіл, а одразу після витіснення з будівлі міліції ті хлопці
швидко зникли, і партія «Свобода» увійшла в уже порожню будівлю. Кажуть так, бо
й досі не знають, як ставитися до тих дій - хулігани і провокатори, які завдали
матеріальної шкоди державній будівлі (розбите скло), ще і в незаконний спосіб
змусили піти звідти державну охорону; чи герої, які передали в розпорядження
Майдану дуже потрібну будівлю? А чи законно працювали в цій будівлі мер міста і київська рада,
терміни повноважень яких вже давно закінчилися, а нові вибори влада Януковича
вперто не призначала?
В цей же день 1 грудня 2013р. була здійснена
спроба повалення пам’ятника Леніну і з цього приводу досить жорсткі сутички з
Беркутом. За тиждень по цьому пам’ятник таки був повалений, чим покладена хвиля
ленінопаду по всій Україні. Ставлення керманичів Майдану до тої події було
досить відсторонене – ні схвальне ні засуджуюче, а на камери відшучувалися:
безглузде самогубство; впав від заздрощів до Януковича, бо той вже другу
революцію організував, і таке інше. А це ж, по суті, був початок декомунізації
України, яка, так виходить, була не дуже потрібна для керівників тодішньої
опозиції.
І ще в той день 1 грудня 2013р. знову ж таки
«невідомими» була здійснена спроба штурму Адміністрації президента на Банковій. Після жорсткого розгону студентів в ніч на 30
листопада страшенно обурений величезний натовп людей пройшов від парку Шевченка
до Майдану Незалежності і частина з них одразу ж рушила до Адміністрації
президента прихопивши із собою залишений біля ялинки бульдозер. Я бачив кадри
жовтня 2000р. коли в Белграді був повалений режим Слободана Мілошевича, події,
які увійшли в історію під назвою «бульдозерна революція». Бульдозер – таки серйозна
сила в руках народу, що вирішив прибрати диктатора. Але такі методи дуже
налякали лібералів. Сашко Положинський «героїчно» став перед відвалом
бульдозера декілька годин стримуючи натовп від наступу на «вевешників» і
«беркут». Потім Петро Порошенко вирішив своїм «авторитетом» зупинити збуджений
народ і отоді він почув, що реально ці люди думають про нього. Обурення
Порошенка обернулося ярликами, які він навішав на хлопців, що прийшли швидко
викинути януковича від влади. Це – провокатори, вони розмовляють не
українською, а російською, вони нецензурно лаються… Так, пане Порошенко. Дуже
багато патріотів України розмовляють російською мовою і в запалі можуть
нецензурно лаятися, але вони справжні, непродажні патріоти, і для них Україна –
понад усе! Штурм такі відбувся, але скоріше це був штурм шляхом налякування
бійців внутрішніх військ, в надії , що ті не будуть до кінця захищати Банкову.
Ні, не побігли вевешники, а згодом, коли наступаючий запал протестувальників
трохи впав, з-за спин солдатів-строковиків вибігла сила силена беркуту з
кийками. Реальні нападники – хлопці досить підготовлені організовано
відступили, а от під роздачу потрапили випадкові спостерігачі та представники
преси.
Дотримуючись плану
мирного тиску на владу, штаб Майдану прийняв рішення заблокувати
протестувальниками весь урядовий квартал. З цією метою по
завершенні офіційної частини віче 8 грудня 2013р. мітингувальники збудували кілька
блокпостів та барикад, зокрема на вул. Грушевського, Лютеранській,
Круглоуніверситетській та перехресті Шовковичної і Богомольця. Але практика
показала, що мільйон протестувальників може вийти на вулиці, щоб знести
злочинну владу, але стояти вдень і вночі невідомо скільки часу здатна набагато
меньша кількість людей. Тому ці барикади простояли трохи більше 1 доби і в ніч
на 10 грудня останні мітингувальники були витіснені міліцією в бік Майдану
Незалежності. Окрилені таким успіхом в ніч на 11 грудня силовики здійснили
спробу силового зачищення Майдану. Нічний штурм тоді був відбитий, втрачені
«території» Майдану швидко відновлені, а на ранок ще відкинуті беркутівці на
трьох бусах, що намагалися повернути владі будівлю КМДА. Про те, що цей будинок
- один з штабів революції, не так давно був захоплений для потреб Майдану
«провокаторами», люди вже не згадували. Про штурм Майдану 11 грудня є багато
інформації в різних джерелах, зокрема:
Головний висновок з невдалого
штурму той, що міць Майдану вимірювалася не тільки кількістю людей на
центральній площі, не тільки їх готовністю до силового протистояння. Справжня
сила Майдану була у великій кількості далеко не гладіаторської зовнішності
хлопців, дівчат, дядьків і жинок, які будь якої хвилини готові були виступити
на його захист, і тому в ніч на 11 грудня людей на Майдані ставало не меньше
(як на те розраховували силовики), а щогодини більше завдяки, в першу чергу,
небайдужим киянам.
Подальша діяльність
Майдану активністю не вирізнялась аж до 10 січня 2014р., досить пасивно
поводила себе і влада вдаючись лише до поодиноких нападів на активістів поза
межами майдану Незалежності. В цей період киянам запам'яталися масова поїздка
автомайдану до Межигір'я 29 грудня 2013р та багатотисячна смолоскипна хода,
організована ВО «Свободою» на День народження Степана Бандери 1 січня 2014р.
Оскільки в ході прийняли участь всі охочи з Майдану, захід вийшов досить
вражаючий.
Дуже велике значення на
подальший розвиток подій навколо Майдану мало винесення судового вироку так
званим «Васильківським террористам». Про це зараз майже не згадують, але саме з
того дня 10 січня 2014р. протистояння переросло у жорстку конфронтацію, яка і
призвела з рештою до самої революції. Абсолютно надумана владою справа, а в
реальності розправа над керівниками організації «Патріот України», і сам вирок
– по шість років в'язниці кожному з трьох «терористів» викликали страшенне
обурення людей, що спостерігали за судилищем.
Після оголошення вироку в
приміщенні суду та під його будівлею на вулиці почалися масові сутички
прихильників засуджених з працівниками підрозділів міліції Грифон та Беркут.
Автобуси Беркуту виїхавши
з-під Святошинського суду були заблоковані автомайданівцями на проспекті
Перемоги під Святошинським РУ, де невдовзі потрапили у щильну облогу прихильників
Євромайдану. Аби мати можливість вийти з
автобусів до приміщення райуправління, беркутівці змусшені були відкрити облича
і пройти під відеокамерами «коридором ганьби».
Це був удар по іміджу
Беркуту і в цілому по іміджу влади, яка під загрозою застосування майданівцями
сили змушена була прилюдно проявити слабкість. Владі з цим треба було щось
робити, щоб у протистоянні з Майданом перехопити ініціативу і не сіяти зневіру
і розпач у рядах силовиків. І тоді 16 січня 2014р у Верховній Раді терміново
було проведено прийняття пакетом так званих «диктаторських законів». Ці законодавчі акти обмежували права громадян, надавали органам
державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і
мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Прийняття
цих законів призвело до найгострішого силового протистояння влади і
українського суспільства, а безпосередньою реакцією Майдану стали сутички з
правоохоронцями на Грушевського, які розпочали активісти під час віче 19 січня
2014р. Напередодні віче Майдан був дуже збуджений, по руках ходили листівки в
яких між іншим писалося: «19 січня о 12.00 у Києві на Майдані Незалежності
потрібна масова мобілізація людей. Це віче повинне стати початком відновлення
народом конституційного ладу в своїй державі, а не черговим мітингом, після
якого всі розійдуться по домівках. Диктатурі має бути покладено край. І ми
повинні зробити це швидко, не розходячись до перемоги.» Підрозділи самооборони
Майдану, добровольці, що несли вартову службу на барикадах, інші активісти були
готові за закликом керівників Майдану рушити
вперед на урядовий квартал, але такий наказ так і не був відданий. Проте зі сцени Майдану один з лідерів автомайдану
Сергій Коба сказав, що їде блокувати Верховну Раду і закликав людей з собою.
Таким чином досить багато активістів, представників самооборони, правого
сектору підійшли по вулиці Грушевського до стадіону «Динамо». Шлях до ВР в цьому місці був перекритий
правоохоронцями. Так, нарешті, почалося рішуче
силове протистояння майданівців з правоохоронцями, якого так боялися ліберальні
керманичи Майдану. Але цього разу ні Віталію Кличку ні Арсенію Яценюку
повернути людей на Майдан не вдалося. Лише Андрій Парубій наказом повернув
сотні самооборони, від чого протистояння на Грушевського стало меньш
організованим, але не меньш запеклим. Багато хто сааме тут вперше відчув на
собі, що таке світло-шумова граната, граната зі сльозогінним газом, резинова
куля з помпової рушниці і навіть струя водомету. Виявилось, що все це не надто
страшні речі до яких скоро звикаєш. Реальну шкоду приносять лише бойові набої,
але це вже іншій ступінь протистояння. До цього рівня протистояння тоді не готові
були ні з цього ні з того боку, крім того розумні люди знали, що початок
застосування владою бойової зброї проти народу буде початком дуже швидкого
кінця тої влади. Так, власне, невдовзі і сталося.
Після гарячої фази протистояння з 27 січня
2014р настав період так званого «перемир’я». В цей період спроби, так
званої, громадської організації «Чистий Київ» розібрати барикади на Хрещатику,
наштовхнулись на рішучий опір Самооборони Майдану.
Під
тиском опозиції на тлі досить рішучих силових дій протестувальників на вулиці
(м. Київ – сутички на Грушевського, західні регіони України – захоплення
будівель обладміністрацій) влада пішла на деякі поступки. Так 28 січня 2014р.
Верховна Рада скасувала 9 з 11 «диктаторських» законів, прийнятих 16.01.2014р.
В цей же день уряд Азарова подав у відставку. Продовжуючи тиск опозиція
намагалася обмежити владу Президента шляхом законодавчого повернення до
конституції 2004р. Керівництвом Майдану було прийнято рішення провести 18
лютого 2014р, в день розгляду у ВР такого законопроекту, мирний наступ
мітингувальників під стіни Верховної ради. Три дні та дві ночи 18, 19 та 20
лютого стали найдраматичнішими, але і вирішальними днями революції Гідності.
Вранці 18 лютого 2014 р. пройшовши вулицею Інститутською мирна хода демонстрантів
у супроводі декількох сотень самооборони намагалася дістатися будівлі Верховної
Ради, але у Маріінському парку наштовхнулася на спротив табору «антимайдану»,
який обороняла велика кількість правоохоронців і внутрішніх військ.
Демонстранти були атаковані з різних боків і понесли великі втрати, які і на
сьогоднішній день важко порахувати, оскільки багато поранених не насмілилися
звертатися по допомогу до медичних закладів, а мовчки переховувалися. За
деякими офіційними даними, число загиблих на ранок 19 лютого було більше 20
чоловік, за неофіційними вважається набагато більше. Героічна оборона Майдану
18 і особливо в ніч на 19 лютого стала вирішальною битвою революції, коли
беркутівцями були подолані барикади на Інститутській та Хрещатику з боку
Європейської площі, захоплені Жовтневий палац і територія Майдану до Стели
Незалежності, спалений штаб Революції – Будинок профспілок. По всій лінії
зіткнення, який тримали вже не тисячі, а лише декілька сот майданівців,
люди весь час палили вогонь у який
кидали вже буквально все, що може горіти, аби не дати йому загаснути, аби не
зникла головна перешкода для наступаючих правоохоронців. Поодинокі беркутівці,
що наважувалися подолати вогневий вал потрапляли під град каміння, коктейлів
молотова а то і під чисельні удари майданівських кийків. На ранок, нарешті, до
майданівців підійшла перша допомога – автобус львів’ян, потім ще, ще і ще.
Стало зрозуміло, що Майдан встояв. Спрацював той самий принцип, за яким сила
Майдану вимірювалася не тільки кількістю людей, що на ньому стояли і його
обороняли, а величезною кількістю небайдужих патріотів, готових стати на його
захист. Тому, не дивлячись на перешкоди, які влада робила всім організованим
групам дістатися Київа, як тільки люди узнали про жорстокий розгін мирної ходи
і новий штурм Майдану, з усієї країни величезна кількість його прихильників,
готових стати в тому числі і до силового протистояння з владою рушили до
столиці. Вранці 20 лютого майданівці перейшли у наступ відновивши контроль за
втраченими напередодні позиціями, але подальше просування по вул. Інститутській
в бік урядового кварталу було зустрінуте вогнем з бойової зброї з боку
силовиків. Наступ захлинувся, але ціною життів хлопців Небесної сотні години
влади Януковича на цьому були закінчені. Вдень 20 лютого з вулиць Києва майже
повністю зникли правоохоронці, тітушки
розбіглися ще раніше, міліцейські блокпости навколо столиці, які перед тим не
пускали до міста автобуси з майданівцями тепер перейшли до рук прихильників
Майдану. У містах західної України вже штурмувалися не тільки адміністративні
будівлі, а і управління СБУ з арсеналами зброї. Підрозділи «Беркуту», стягнуті
перед тим до Києва з усієї країни, опинилися у пасці і з великими труднощами
змогли вискочити з оточення. І в цей день керівники Майдану за участі
представників Євросоюзу почали перемовини з Януковичем, стосовно «врегулювання
кризи». В день, коли заради звільнення України від влади «зека» десятки хлопців
віддали своє життя, майбутні можновладці, а тоді ще опозиція, погодилися на
продовження панування вже збанкрутілого диктатора ще майже на рік, лише
випросивши дострокові президентські вибори і обіцянки влади нікого не
переслідувати.
І тут постає питання, чи керівники тодішньої опозиції
були настільки наївними до того ще й невігласами, які навіть настанови Джима
Шарпа забули, що при переході до демократії не можна послаблювати тиск на
диктатора і залишати його при владі на будь який термін. Не можна вірити жодним
його обіцянкам, бо відчувши знову силу, він неодмінно покарає незгодних. Заради
запобігання кровопролиттю, темою перемовин опозиції з диктатором, що втратив
важелі влади, може бути лише гелікоптер для нього до найближчого іноземного
аеропорту (але і цього Януковичу не можна було давати). Чи другий варіант, що
опозиція добре все розуміла, але їх не влаштовувало, щоби влада в Україні була
змінена в силовий спосіб шляхом революції, бо при цьому існував ризик демонтажу
системи влади, яка їх влаштовувала, а треба було лише самім стати до правління
цією системою. У всякому разі, інформація від лідерів опозиції про підписаний
21 лютого договір викликала обурення велелюдного, збудженого Майдану. Просто на
сцену до ніг лідерів опозиції принесли декілька трун з загиблими напередодні
Героями примушуючи керівників на колінах вшанувати їх пам’ять, але і після
цього зі сцени продовжували зачитувати пункти ганебної угоди. Вже після виступу
лідерів опозиції, на трибуну піднявся один з сотників Самооборони Майдану Володимир Парасюк. Ввечері 21 листопаду
2014р. зі сцени Майдану він сказав наступні слова:
«Ми прийшли
сюди сотнею. Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав
відстоювати права. Ми не з секторів, не самооборон, ми просто бойова сотня. І
хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажем до наших політиків, які стоять за
моєю спиною: «Ніякий Янукович — ніякий! — цілий рік не буде
президентом. Завтра до десятої години він має піти геть».Перша вимога! Мого побратима з Яворівщини застрілили, в нього лишилася дружина і маленька дитина, а наші лідери жмуть цьому вбивці руки. Ганьба!
Ще одне. Шановні побратими, земляки, українці, я вам чесно кажу, клянусь — я не з однієї організації, там стоїть наша сотня, яка була у цьому будинку. Ми зробили переломний момент — всі! Ми дали шанс політикам, те, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами. А вони не хочуть виконати одну умову: щоб зек пішов геть?
Друзі, я не буду багатослівним, не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці тяжкі політичні процеси, які вони говорять. 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються. Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ — я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюда — якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!»
Майдан вже цілий день прощався з загиблими героями Небесної Сотні, та не дивлячись на можливість нових жертв чекав саме такої вимоги Януковичу і гаряче її схвалив. Після цієї промови в ніч з 21 на 22 лютого 2014р. Янукович втік. Злочинний режим впав.
---
Одне з важливих питань по діяльності Майдану – чи була у протестувальників зброя.
Особисто я її не бачив, тобто в масовій кількості точно не було. Але є багато
даних про те, що принаймні з 18 лютого 2014р проти правоохоронців
використовувалася вогнепальна зброя. По-перше, перелік загиблих і поранених
правоохоронців у цей період https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%85_%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D1%87%D0%B0%D1%81_%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%83
По-друге, розповіді людей, що бачили, або самі використовували зброю
http://tsn.ua/special-projects/20february/page11232/
"На Майдані в цей день люди застосували вогнепальну зброю проти тої машини, що сунула на нас – проти "Беркуту" та інших силовиків. Інакше би вони не втекли. Вони просто зрозуміли, що з цієї сторони є сила, і почали відступати", - Парасюк
https://www.youtube.com/watch?v=ooFvNeBeOlw
По-третє, прострілений водомет
https://www.google.com.ua/search?q=%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B9+%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82+%D0%BD%D0%B0+%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%96+%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE&sa=X&biw=1024&bih=639&tbm=isch&imgil=Fk6-3wPilBA-YM%253A%253BeY-re-Alr56cTM%253Bhttp%25253A%25252F%25252Fiulia-rozhkova.livejournal.com%25252F19104.html%25253Fthread%2525253D293024&source=iu&pf=m&fir=Fk6-3wPilBA-YM%253A%252CeY-re-Alr56cTM%252C_&usg=__G1JO-4qs5ObKWhKMGIQMMHMaEN0%3D&ved=0ahUKEwir5cW565bOAhWMO5oKHdykDfcQyjcILw&ei=xFWaV6vzDYz36ATcyba4Dw#tbm=isch&q=%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B9+%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82&imgrc=3r6V8GX4bMBDdM%3A
Крім того, є багато фото, на яких зафіксовані майданівці з вогнепальною зброєю.
На підставі всього вище наведеного, можна зробити висновок, що вогнепальна зброя у певній кількості на Майдані була і її використали. Бо як скзав Володимир Парасюк, інакше силовики би не злякалися і не почали відступати спочатку від консерваторії, потім від Глобуса, Жовтневого палацу і вулиці Інститутській. Це означає, що на прикінцевій фазі Революції Гідності вона переросла у збройне повстання, і якби влада спробувала і далі силою опиратися, то можна не сумніватися, що зброї проти неї було б використано набагато більше (саме цього влада боялася, а долі Муамара Каддафі не хочеться жодному диктатору). Версія про те, що в стрілянині брала участь якась «третя сила», яка стріляла по всім, ніякої критики не витримує і є ще більш слабкою, ніж версія великої кількості провокаторів на Майдані.
Висновки з усього вище наведеного наступні. Люди, які взялися керувати Майданом, невірно оцінили ситуацію в країні. В листопаді 2013р український народ внутрішньо вже був готовий знести режим Януковича. Ця готовність визрівала з першого ж року його президентства і відмічалася більшими чи меншими спалахами невдоволення : квітень 2010р – Харківські угоди, жовтень 2010р – відміна конституції 2004р, листопад 2010р – податковий Майдан, літо 2012 – мовний Майдан, осінь 2012р – масові фальсифікації виборів до Верховної Ради по мажоритарних округах, травень 2013 р – організація сутичок під час фіналу акції «Вставай, Україно!» з появою «тітушок», червень-липень 2013р - врадіївський штурм РОВД і хода до Київа, осінь 2013р - відмова від підписання асоціації з Євросоюзом, що безпосередньо призвело до початку «Євромайдану». Подальше зволікання з рішучими кроками проти влади грало на користь тої влади з трьох основних причин:
1.
Серед великої маси невдоволеного
народу з’являлася зневіра у можливості домогтися рішучих змін, протестні акції
по волі маргіналізувалися;
2.
Влада мобілізувала
сили для свого захисту, мала час для створення планів по придушенню протестів;
3.
Існувала висока
імовірність втручання зовнішньої сили (Росії) «для захисту конституційного ладу
в Україні на прохання законної влади».
По третьому пункту хочеться відмітити, що відносна «пасивність»
у поведінці Росії під час українського Майдану багатьма пояснювалася вимушеною
стриманістю агресивних дій до проведення Олімпіади в Сочі. І навпаки, відкладення
Майданом рішучих дій на подальші часи, завдяки втручанню Росії, могло залишити
Януковича при владі.
Немає коментарів:
Дописати коментар